Міжнародники, гідні захоплення. “ДИПКОРПУС”

Міжнародники, гідні захоплення. “ДИПКОРПУС”

Стаття про діяльність маріупольських політологів-міжнароднків. Вже котрий рік маріупольці доводять свою спроможність до праці на фронті міжнародних взаємовідносин: їхніми зусиллями проведено День Європи в Маріуполі, започатковано безліч освітніх ініціатив.

ТРОХИ ПРО СЕНС ПОШУКІВ ПРАВДИ

Все змінюється... все дивовижно змінюється. Так, саме дивовижно, адже наскільки не схоже те, що є, з тим, що було. Змінюються парадигми, ідеологеми. А разом з ними постійно змінюється людський світ.

Спочатку нам казали, що аристократи – погані. Потім відбувається їх повна реабілітація. Мовляв, вони хороші... А як же бунти? Голодні бунти, ситі бунти... Чому і навіщо взагалі були ті бунти? В такі моменти життя мислиться, що ми жахливо не знаємо ані світу, ані самих себе. Людські прагнення викривлюють дійсність, утворюючи щось нове. За таких умов поняття „правда” взагалі стає настільки індивідуальним, що не має право на загальне існування. Хоча б тому, що це вже не має ніякого сенсу. Але правди шукають. Слово „істина” всім нав’язло на зубах. Це слово спрофановане масовим ужитком, так само, як і „самовдосконалення”, „духовність”, „аристократизм духу”, „самопізнання”, „пізнання” та інші здавалося б високі й прекрасні слова.

Правдою, певно, є те, що „вилазить”, що не можливо викривити прагненнями. В разі нашої недавньої історії це є – неспроможність пролетаріату до державотворення, брехливість комуністичної партії, утопія комуністичного ідеалу. В разі сьогодення це – відсутність по-справжньому українських політиків, неспроможність релігії забезпечити розвиток духовності... Колись „націоналіст” був „фашистом”, а тепер це дещо зовсім інше. Отже, правда – це щось таке сильне, що не піддається викривленню. Але ж понад 70 років для когось правдою була саме брехня... Значить, справа зовсім не в правді, а в контекстах. Вони і задають критерії правди.

У світі настільки багато всього, що часу людського життя не вистачає, щоби пізнати все. А якщо згадати, що кількість „усього” з кожною хвилиною збільшується, то пізнання взагалі втрачає кінцеву мету – знати все. Об’єктивної зупинки немає, її визначає лише індивідуальний рівень. Але й не пізнавати не можна, бо тоді ми продовжимо так само жахливо не розуміти світ і себе, борсатися в брехні та ілюзіях. Продовжимо жити в очікуванні життя.

І чим більше ми пізнаємо, тим менш можливим стає якийсь загальний для всіх ідеал буття. Це неможливо навіть у межах однієї країни, однієї спільноти, однієї сім’ї. Люди розпадаються на мільйони особистих шляхів, особистих історій. Є багато речей, що роблять їх схожими, але жодної, що робила б їх однаковими. Це стосується як психіки, так і тіла, духовного та матеріального. Зробити співіснування індивідуумів повністю гармонічним неможливо. І чи треба? Розмаїття – закон Природи. Тому чи варто йти проти єства? Чи не буде це черговим „підкоренням природи”, результати котрих ми вже відчули на власній шкурі?

Правда знову опиняється посередині, хоча люди безкінечно женуться за крайнощами. Спільнота можлива за умови спільної мети, спільного сенсу. Навіть при наявності таких, усередині ці спільноти будуть диференційованими. Але ця диференційованість буде притлумлена необхідністю гармонізації зусиль задля досягнення мети кожним з тієї спільноти. Так бере початок тема „хорового начала”, що також може називатися началом „оркестровим”.

Отже...
Оркестр – це спільнота.
Він складається з:
- мети;
- диригента – як втілення усвідомлення мети;
- солістів – як силового центру прагнення здійснення мети;
- музикантів – як скупчення сил для завершення гармонії.

Вищою формою оркестру можна назвати джаз-бенд. Це той рівень, коли необхідність сполучення сил для досягнення мети остаточно усвідомлена. Тоді диригент фактично стає непотрібним. Але такий рід оркестру не може осягнути всього спектру прагнень. Адже грати він зможе лише джаз. Наскільки б він не був довершений і складний, але класика залишається класикою. І для класики потрібен диригент.

Для того, щоб оркестрова спільнота могла існувати, потрібно пізнання себе і світу в усьому розмаїтті. Чим більше ми зможемо зрозуміти людей, тим краще ми зможемо поєднати свої зусилля для досягнення мрії, поки закон різності не розлучить нас. Доки всім знову не захочеться піти... доки не захочеться самоти.

В цьому сенсі культура – це лише прагнення до гармонізації, такий собі набір варіантів того, що правильно, а що – ні. Вона не здатна досягти ідеалу, й вона сама в собі не єдина. Саме її життя полягає в різноманітності течій думки, мистецьких цілей та засобів, світоглядів, урешті-решт. І люди завжди будуть лише біля правди, але не в ній самій. Рівень життя буде відповідати ступеню наближення до неї. Ніколи не буває всього для всіх і однозначно. Тому не варто казати про те, чи були добрими аристократи чи пролетарі. Варто казати про те, до чого прагнули оркестри. Так буде точніше. Так можна буде стати на сходинку ближче до індивідуалізації історії, що дозволить нам краще зрозуміти минулі епохи, а отже – себе. Так ми будемо пізнавати не тільки факти, але й ті механізми, що їх народжують, - контексти. Це можна назвати пошуком і віднаходженням „надправди”.

Світ змінюється, але це все той самий світ, це все ті ж „ми”. А пізнання – це засіб до відчуття життя в цьому світі. Життя у житті.

Будівництво демосу

У світлі сучасних психологічних досліджень вже ні для кого не є секретом, що запорука успіху справи полягає у вмотивованості її виконавця або виконавців. Але, як не дивно, чомусь про це постійно забувають. Хоча, якщо згадати, наскільки часто люди забувають „прописні істини”, то цей факт вже не ввижатиметься таким дивним. Отже, для того, щоб побудувати формулу успіху сучасної розбудови як індивідуального, так і суспільного життя, треба згадати засади мотивації та особливості її існування.

Кожній людині властиве почуття влади. Володіння приймає різні форми відповідно до особливостей внутрішнього світу людини. Це може бути як творчість, що виражається у прагненні до успіху в різних сферах життя (мистецтві, спорті, бізнесі, політиці тощо), а може бути й звичайною ненажерливістю, що втілиться у „поїдання” всього живого навкруги, пригнічення і злоби. Але від почуття влади і необхідності задоволення потреб нікуди не дітися. Така природа людини. Те, що кожна людина – егоїст, аргументовано ще у працях Ф. Ніцше. Мораль та етика лише корелюють напрямок цього егоїзму – або він спрямований назовні, таким чином виконуючий творчу функцію (збагачення через творення й об’єднання з чимось), або всередину, виконуючий функцію постійного „голоду”.

Виходячи з цієї особливості людської натури, можемо створити такий собі образ – людина єдина з тим, що вона робить, має, любить. Результати її праці, благополуччя близьких людей, майно – все це складає егоїстичний інтерес людини, це частина її володіння, частина її внутрішнього світу. Стан цих речей викликає її схвильованість, турбує, але вона не хоче позбавлятися цього, бо це також є джерелом її радості й щастя.

Якщо уявити матеріальний світ великим дзеркалом, то людська воля, її бажання і вольові імпульси задля досягнення бажаного – це промені світла, що відбиваються в цьому дзеркалі, таким чином створюючи відчуття життя в людині, усвідомлення себе. Якщо її зусилля не повертаються плодами, це спричиняє відчуття порожнечі, безглуздості життєдіяльності, тоді людина шукає „швидких” насолод, пірнаючи в алкоголь, наркотики, продажне кохання. „Пускається у всі тяжкі” – як то кажуть. Це дарує крихти радощів, що швидко минають.

Для того, щоб справа мала успіх, потрібна зацікавленість людини, тобто розуміння, що її зусилля дійсно принесуть їй бажаний результат, змусять її радіти від тих чи інших почуттів, продуктів праці. У цьому плані опора на колективне начало була величезною та шкідливою помилкою. Людина не може працювати на уявних „всіх” або таке саме „загальне благо”. Якщо річ не належить їй, то ця річ не має для неї цікавості, в цій речі немає людини, немає частини її зусиль, її душі. Дармові досягнення не цінуються. Вважаю, всі пам’ятають давню східну народну казку про один зароблений танґа?

Батько покликав до себе сина і каже:
- Настав час тобі, сину, заробляти собі на життя. Іди знайди собі роботу, і як заробиш один танґа, повертайся.
Син пішов до матері, розповів се. Мати йому каже:
- Піди погуляй, сину, а я дам тобі танґа.
Він так зробив, прийшов до батька з грошима, дає. Той каже:
- Ти не заробив цих грошей! – і кидає їх у вогнище.
Син потиснув плечима і пішов.
Мати йому каже:
- Побігай і спітній, скажеш батькові, що тяжко працював, а я дам тобі танґа.
Син так зробив. Приніс гроші, каже:
- Ось я спітнів від роботи, заробив свій танґа.
Батько викинув гроші у вогонь зі словами:
- Ти не заробив цих грошей!
Син пішов.
Сів у садку, замислився. Подумав: „Якщо я не буду працювати, батько розгнівається і полишить мене без спадку, наче негідного сина. Треба знайти роботу”.
Пішов до робітників, спитав, чим можна їм допомогти. Поносив воду, допоміг збирати виноград, за день зробив багато справ, утомився і йому за старання дали танґа. Він приніс його батькові.
Той кинув його до вогнища, але син кинувся вслід, витяг гроші голими руками з вогнища і закричав:
- Батько! Що ти робиш?! Я тяжко працював весь день, щоб заробити цей танґа!
- Ось тепер я тобі вірю, - посміхнувся батько. – Ті гроші були не твої, тому тобі була байдужою їхня доля. А за для цього танґа ти доклав багато зусиль, тому навіть кинувся за ним у вогонь, адже він має для тебе ціну.

Взагалі, за багатьма мудростями варто звертатися до фольклорів. Маленькі притчі мають за собою багатовіковий практичний досвід, з якого вони постають аксіомами, доведення яких стало непотрібним саме через закон життя. От і зараз ми маємо яскравий приклад мотивації. Коли людина не платить за досягнення, читай не пускає промінь у дзеркало світу, то вона і не відчуває в тому себе. Для досвіду їй необхідно набити власні гулі, для цінування речі треба або її заробити, або – загубити. Ми не надто багаті, щоб дозволити собі губити досягнення задля „прописного” досвіду, а отже закликаємо на допомогу таку річ, як „свідомість”. Ця штука дозволяє нам вчитися на помилках і успіхах, за рахунок неї ми розвиваємося і підіймаємо рівень життя. Якщо ми бажаємо, щоб цей рівень тримався, треба розбудовувати його якісно. Давайте розглянемо – як.

Коли люди перекладають відповідальність за щось на чиїсь плечі, вони роблять собі „ведмежу послугу”. Це спричиняє набагато більше шкоди, аніж можна уявити на перший погляд. Коли людина обмежує свою свідомість невеличким шматком загальної картини буття, вона припиняє розвиток. Навіть якщо при цьому вона продовжує заробляти гроші, мати нібито успіх, вже почався процес деградації. Ця деградація полягає у фальшивості гармонії, яку може порушити або зовнішній чинник, або внутрішня руйнація після досягнення критичної маси. Конструкція успіху не витримує розвитку, тому споруда падає.
Та якщо перекласти відповідальність за розбудову життя країни якомусь „доброму царю”, то „нормальне життя” припиниться разом із відставкою цього царя. Вся остання маса, що зняла з себе необхідність думати про благо країни, його підтримку, буде нездатною продовжити справу цього царя, його місце займуть знову хитріші, безчесніші люди, бо за відсутності альтернативи саме вони заповнюють політичний вакуум завдяки своїй активності. Але й вони теж не зроблять собі нічого доброго, бо в сліпій ненажерливості вони з часом вип’ють джерело свого прибутку й будуть вимушені шукати лояльності інших сильних світу цього, яким доля цих шахраїв буде глибоко байдужою. А це приниження і обов’язково – втрата незалежності матеріального статку. Просто кажучи – рабство.

Країна (читай Батьківщина) не репрезентується державою, вона репрезентується саме народом. Тільки народ є „цеглою” національної будівлі. Тому якщо народ буде неспроможним до будівництва власної країни, то і країна не зможе існувати.
Який сенс має віра політичним обіцянкам, якщо їх виконувати доведеться все одно нам?! Адже політик не зробить село сильним, армію боєздатною і т. ін. змахом чарівної палички. Все, що він може – це закріпити поведінкову норму статусом закону. Саму норму може сформувати лише населення. І навіть якщо при владі буде стояти дійсно чесний політик, хіба він зможе працювати зі сліпою юрбою, що прагне лише хліба та видовищ?
„Країна – це я”, „Батьківщина – це я”, „Якщо не я, то хто?!” – ось позиції, що дозволяють набратися сили до праці на таку власну користь, що принесе також користь суспільству в якому ти живеш. У цьому місці виникає питання: „А навіщо це робити?”
Давайте подумаємо.
Ми всі живемо разом. Людська природа і сувора необхідність звели нас докупи, й тепер ми маємо співпрацювати, якщо бажаємо собі „нормального життя”. Суспільство організовує себе через інститути влади, щоб добитися порядку, тобто можливості користуватися плодами власної праці, без зайвих зусиль до самооборони від крадія або розбійника. З часом виникає необхідність боротися з шахрайством та вирішувати конфлікти шляхом закону, а не свавілля, а також розподіляти благо за заслугами. Так виникає розгалужена правова система. Але все це базується на необхідності співпраці. Якщо один вміє добре робити одне, інший – друге, то разом вони здатні зробити більше і краще, досягти ліпших успіхів, аніж поодинці. Вони також здатні, при необхідності, обмінятися результатами праці, таким чином економлячи час життя.
Якщо при цьому не дотримуватися кодексу етичних норм, вироблених відповідно до особливостей темпераменту етносу, спочатку втратиться зв’язок співробітництва, потім поодинокі громадяни стануть беззахисними перед шахраями та ворогами. З іншого боку, вони й між собою можуть посваритися аж до бійки. Одним словом, усе це принесе багато шкоди.
Емоційна реалізація людини в таких умовах неможлива, бо всі її зусилля йдуть на виживання. Не буде духовності, а отже не буде і культури. Фактично, людина втратить і свій сенс, і можливість визначити його.

Отже, маємо висновок, що співпраця є корисною і необхідною для підтримання високого життєвого рівня. Після довгого часу відсутності відповідальності за долю країни виробилася звичка до зневажливого ставлення до обов’язків, неякісної праці, лінощів. З одного боку, це було зумовлено історичними обставинами, з другого – на такі умови пристали. „Рабами не роблять, рабами стають”. Разом з тим виробився комплекс „маленької людини”, що завжди бачить себе надто слабкою, аби щось у житті міняти. Але у цієї маленької людини – завжди великі вербальні амбіції, бо (знову ж таки, за звичкою) вона прагне благополуччя і кляне всіх, хто, на її думку, винен у відсутності такого. Так відбувається зависання між бездіяльністю і прагненням до кращого. Усувається воно зазвичай просто – за допомогою алкоголю і дешевих видовищ по телевізору. Колективізм став дорівнювати масовості, тобто – перетворенню на малоактивну масу. Праця не на себе вкупі з пригнобленням ініціативності та лінощами розуму народжують це.
Також неабияку роль відіграв орієнтир на матеріальне. Склалася помилкова думка, що матеріальне передує духовному. Тому всі прогресисти в своїх пошуках нового суспільного устрою зосередилися на реалізації лише матеріального блага. Дисонанс між цими двома началами людської природи призвели до виникнення деструктивних ідеологій, що лишали людину без можливості емоційної реалізації навіть в умовах відносного добробуту. Культура перетворилася на втіху. Але за зникненням духовного балансу зник і матеріальний порядок.

Виникає парадокс – прагнення до колективного блага обертається байдужістю й роз’єднаністю, натомість прагнення до вдоволення власних бажань (егоїзм) призводить до об’єднання під егідою спільної мети.

Можна ретроспектувати старий висновок: якщо об’єднуються розумні, розвинені люди – виникає творча сила, якщо дурні – виникає сила руйнівна.
З часом етичний кодекс активного суспільства приживається в характері утворюючого етносу, стає свого роду моральним комплексом. Його світоч передається з покоління в покоління, вдосконалюючи їхні життєві шляхи. З якогось часу і з багатьох причин цей традиційний ланцюг було розірвано, то ж тепер доводиться відбудовувати цю конструкцію заново. Треба відновити етичний комплекс власної зацікавленості та відповідальності, розуміння необхідності власного розвитку для руху вперед.

Можна пропонувати різні варіанти виходу з цієї психологічної кризи, але я хотів би розглянути докладно один. Це – приватне володіння майном.
У містах, що досі пронизані політикою та культурною парадигмою колективізму, важко відновити зацікавленість у покращенні життя власними зусиллями, також довести те, що „місто – це я”. Ще діє універсальна відповідь: „А чому це йому можна, а мені - ні?” Впевненість у тому, що „приберуть”, сміття кидається під ноги або під кущі, плюється на тротуар. Гілки дерев ламаються, на стінах пишуться бездарні графіті. Щось схоже відбувається і в більшості під’їздів. Люди нівечать місце, де самі й живуть.
Ліпше ситуація серед приватних секторів. Там чисто, бо кожний прибирає дільницю перед своїм будинком. Дороги асфальтовані спільними зусиллями мешканців, адже всі власники автомобілів прагнуть доїжджати додому, не пошкодивши їх. Звісно, далеко не кожна вулиця може похвалитися подібним, але принаймні ми маємо вже деяку спільну зацікавленість, що витікає з нагальних потреб. Сусіди приватних дворів можуть і не бути ліпшими друзями, але більшість із них зацікавлена в тому, щоб їхній город або садочок родив, щоб хата стояла цілою, водопровід був цілим тощо. А коли кожний з них доглядає свій маєток, створюється екологічна ніша, де приватне господарство гармонійно використовує земельний ресурс. Ці ресурси бережуть і прагнуть відновлювати, адже це – своє. Коли треба зробити щось взаємно корисне – ці сусіди можуть об’єднатися. Принаймні – тимчасово.

Саме такий власник має більше шансів усвідомлювати необхідність власного розвитку й підтримки ввічливих стосунків із сусідами, аніж той, хто орендує (знову ж таки – бере лише в тимчасове використання, тобто не робить до кінця своїм) приміщення і набиває його товаром для швидкого збуту. В приватному землеволодінні присутня та сама повноцінна мотивація повноцінної життєдіяльності, присутня повага до особистого простору. Тут участь комунальних підприємств (читай влади) у підтримці – мінімальна. Вони відповідають лише за надання оплачуваних послуг. Приватний власник спілкується з державою на рівних, в якості покупця. Запорука його рівності – повага до закону і сила до творення блага.
Якщо передати відповідальність (або мінімізувати участь міських ком. підприємств) за чистоту і технічний стан під’їздів його мешканцям (зробити під’їзд „своїм”), уважаю, було би набагато більше активності по збереженню майна в належному стані. Бо нині складається дивна картина – з одного боку, міські служби працюють погано, але при цьому стрічної ініціативи жильців не спостерігається. Зачинені в квартирах, „маленькі люди” чекають собі героя, лідера, на якого можна, в разі чого, звалити всю відповідальність за таку ініціативу. В кращому випадку – „дзвонять і вимагають”. Тим часом, стан житла погіршується, тобто „віз і нині там”. Sic.

Таким чином, творчість як форма почуття влади має стати джерелом сили для тих дій, що активізують суспільство, його духовний розвиток, який має завжди залишатися паралельним матеріальному. Однобокий добробут призводить або до масофікації людини, або до безсилого романтизму. Врешті-решт, кожна з цих культурних форм призводить до заперечення життя. При спільному розвитку суспільство стане не просто економічною спільнотою людей, а культурним конгломератом, де людина зможе зреалізувати себе повністю відповідно до своїх здібностей. Це буде вже не просто порожня свобода, але воля – свобода, наповнена дією.
Головне – пам’ятати, що всі глобальні проблеми треба починати вирішувати з локальних. Якщо ми не здатні навести порядок навіть у своїй голові, то як ми можемо казати про свій дім або голову ближнього?..

Батьківщина - є! (неполіткоректний матеріал)

Ретроспективний період.
Після розпаду СРСР народ болісно переживає зміну ментальної парадигми. Ті вожді, любов до яких в людях культивували більшу частину їхнього життя, виявилися безглуздо жорстокими тиранами, ворогами культури та індивідуальності. В це можна не вірити, від цього можна відвертатися, але про це кажуть історичні факти.
В такому зневіреному інформаційному просторі часто чулися презирливі репліки: „Яка то тепер батьківщина?! Немає ніякої Батьківщини!” Мовляв: „Мені нема за що її любити, бо про мене ніхто не піклується”. Типу – коли дадуть мені, тоді й я дам.

За 70 років червоного раю пересічна людина була остаточно затверджена на роль раба держави за зразком російського націоналізму, що вправно замаскувався під комуністичним інтернаціоналізмом (про це див. О. Забужко „Філософія української ідеї”, „Notre dame d’Ukraine”, Н. Бердяєв „Російська ідея”). Відсутність диференціації між радянським народом і державою врешті-решт призвела до виключення першого з процесу творення свого власного життя і країни. Людина більше не є хазяїн своєї землі, все колективне, а отже – нічиє. І міняти щось чи то на краще, чи то на гірше він вже не вважає себе повинним, все має зробити за нього держава. Навіть якщо життєвий досвід показує, що така модель суспільства недієздатна, психологічний комплекс, заснований на когнітивному викривленні, вперто диктує свою волю всупереч фактам. І це біда не одного покоління, адже діти радянських батьків, хоч-не-хоч, виховуються за тими самими принципами. Процес біологічної мінливості, що заснований на впливі навколишнього світу на особу, відбувається дуже поступово.

Тому досі проскакують репліки: „Немає батьківщини, поки мені – нє, то і я – нє”. Адже „батьківщина” в розумінні таких людей – теплиця, де за тебе вирішують дядьки „з уряду” або „з Ради”. Найближчий аналог – вже майже банальна „Матриця”. Інстинкт раба гонить людину назад – у камеру з рожевим фізрозчином. Через це спалахують вогнища пізніх рецидивів мислення. Молоді люди, що свідоме життя розпочали вже після СРСР, починають лемент на кшталт: „Яку країну розвалили! Там все було добре, а зараз все – погано!” Це свого роду психологічна „втеча” в примарний ідеал, збудований на батьківських спогадах „про молодість” тощо. При цьому вельми дивує свідома або напівсвідома сліпота щодо фактологічного матеріалу. Все списується на перекручення даних ворожими СРСР силами на зразок „Америки”, „націоналістів”, „буржуїв” тощо. Процес пізнання історії підміняється логічним ланцюжком „щасливого імперського раба”: „Все, що сказано проти Батьківщини – від лукавого” (читай – «предателя Родины»).
Врешті-решт, все лишається на місці – пролетаріат запертий в індустрії, олігарх запертий в особняку, і дуже-дуже повільно з’являються активні свідомі молоді люди, що бачать у понятті „батьківщина” дещо інше, аніж „теплицю” або „блакитну мрію”.

Що таке „Батьківщина”?
„Той, хто має вуха слухати – най чує!” Слово походить від „батька”. Тобто, це є місцина, де тебе народив батько, що є хазяїном (вкоріненим мешканцем) цієї землі. Часто поняття прив’язане до етносу, що вважається корінним, але в сучасності через процес глобалізації, що окрім поганих наслідків все ж таки дає змогу вибору, воно стає більш гнучким: Батьківщина – це місце, де ти відчуваєш себе своїм, де ти почуваєш себе вдома.
Також це слово вказує на спадкоємність всього, що є на цій землі, тобто, перейняття відповідальності за благополуччя й піклування про велич країни. Адже тільки син має право називати землю батька „Батьківщиною”. Виняток – особливі заслуги перед країною, що нібито „всиновлюють” людину. Така людина зі своїм подальшим родом з часом асимілюється і стає модифікованою частиною етносу.

Окрім цього, чи не найголовнішою рисою як „Батьківщини”, так і етносу є культура. Визначимо її в даному випадку як сукупність розвитку мислення та поведінки за означеним набором правил (стереотипом поведінки – за Л. Гумільовим), що поступово корелюються життєвим досвідом в пізнання (філософія), та реалізації в мистецтві. Це вираження народної чуттєвості.
Глибинні форми культури (чуттєвості) формуються у взаємодії з природним середовищем. До цього відносяться і техносфера, і соціосфера (що залежна від першої). Фактично, культура – це обличчя народу, країни, їх виражена особистість. (А культурний обмін є таким надособистісним спілкуванням).

Отже, Батьківщина – це земля і культура її народу.
Звідси можна зробити висновок, що якщо людина не відчуває землі або культури, то вона не відчуває і спорідненості з цим явищем.

Що означає „патріот”?
Над цим поняттям існує багато спекуляцій, особливо після віку нацизму. Поняття „націоналізм” також є понівеченим, розуміється зовсім не так, як після його створення у XIX сторіччі. Фактично, воно майже одразу дорівнюється до першого і розуміється як щось агресивне, недоброзичливе і обмежене в широті поглядів.
Але визначення для самого слова дуже просте – це людина, що любить свою Батьківщину. В світлі наших визначень вище, перефразуємо:
Патріот – це той, хто любить свою землю і культуру.

Патріотизм базується на... любові. Любов у даному випадку – це почуття єдності з чимось. Коли ти єдиний – ти переживаєш за благо і велич того, що ти зробив частиною себе. Отже, патріотом може бути тільки розвинена людина, що здатна на таке тонке почуття. Обмежений представник суспільства (масова людина) не спроможний до цього. Для таких людей був створений нацизм, як сильнодіючий засіб зі збудження їхньої активності й утримання її у визначеному руслі. Тобто – керування осліпленою масою. Характерною ознакою маси є сліпота у судженнях і поверхневість у аналізі, а отже будь-яка, навіть найкраща, ідея, покладена на її ґрунт, виросте бадиллям, що поб’є всі досягнення прогресу думки.
Почуття патріотизму тісно пов’язане з розвитком духовності. Духовність є першою філософською освітою, що надається мудрецями. В їхній ролі можуть виступати батьки, діди, вчителі, старійшини, словом, всі, хто має життєвий досвід, примножений культурним розвитком (власне, ці дві форми пізнання взаємообумовлені). Ці люди передають „чуттєвий образ” культурних атрибутів, тобто їх глибинну основу, що формується в людській психіці впродовж онтогенезу. Без чуттєвості, без „містичного ґрунту” будь-що „народне” повністю втрачає сенс, перетворюється на нецікаву іграшку, яка швидко набридає. Атрибутика є знаком само-ідентифікації, вираженням внутрішніх психологічних процесів, поведінкової позиції відносно останнього всесвіту.
В цих аспектах і полягала ворожість радянської політики щодо етнічного. Прагнучи всіх перетворити на „радянський народ”, партія за допомогою матеріалізму перетворила культурну атрибутику на „цяцьки” для масової розваги. Так суспільство було введено в оману видимої лояльності до національної культури, не усвідомлюючи, що така національність була знешкоджена відсутністю чуттєвості. Атрибутика більше не керувала тожсамістю, її роль виконувала комуністична ідеологія, все інше залишалося незрозумілим костюмованим фарсом, що не виражав нічого, окрім „побутових відмінностей” етносів.

Одним з прадавніх етичних комплексів є принцип: „Я поважаю ... і вимагаю поваги до...” Далі можна підставити різні поняття: особистість, власність, життя, тощо. Також туди модна поставити „національність”. Фактично, національність – це наступна форма особистісної відмінності людини. Можна побудувати такий ланцюжок:

Особистість – Етнос – Національність – Цивілізація – Людство.

Повага до національності є ступенем поваги до особи. Тому вимога такої поваги є цілком обґрунтованою. Якщо бажання таких відносин ґрунтується на об’єктивності (легітимності) принципу, то повага завжди буде взаємною: „Я прагну поваги ... , я поважаю ...”.
Тому справжній патріот ніколи не буде ображати національні почуття свого сусіда, навіть якщо вони знаходяться у стані суперечки. Принаймні, ця суперечка залишиться у власній сфері, без переходу на особистості, бо це завжди є ознакою деструктивного конфлікту. Культурні люди прагнуть вирішення конфлікту, а не сліпого задоволення вульгарного прагнення домінування. Останнє властиво масовій людині з низьким рівнем свідомості (інтелігентності). Тому її так легко підбити на злочини під егідою національної зверхності, названої „обраність”. Це є руслом для її низьких прагнень.

Отже, підіб’ємо висновки щодо патріотизму:
Патріот – це людина, що любить свою землю і культуру, має повагу до патріотизму як принципу.
Патріотизм можливий тільки в умовах достатнього етичного розвитку, інакше він перетворюється на нацизм, заснований на вульгарному прагненні домінування.

Перспективний період.
Є декілька постулатів, що мають бути зрозумілими людині, що прагне гідного життя на своїй землі.
1. „Я хазяїн власного життя. Якщо не зроблю я – не зробить ніхто”. Якщо людина любить свою власність, то вона прагне до її укріплення і збагачення (піклується про велич того, що є частиною її самої). За етичного принципу поваги, це відбувається на засадах чесності, за принципу свідомості, чесність виправдовується перспективою стабільного розвитку. Так виражається творчий інстинкт.
2. „Земля = Природа = Життя. Ворожнеча з Природою = ворожнеча з Життям”. Екологічний баланс між творенням та руйнацією, включеність людини в процес коловороту речовин і форм у Природі є запорукою дуже і дуже довгого багатого життя. Внутрішні суперечки людини як біологічного виду не повинні фатально і невиправно відбиватися на Природі, бо це є шлях самознищення. Етнос прив’язаний до своєї Природи, і якщо він відірветься від неї, то перестане існувати як особистість. Це ознака масового, безбарвного, сліпого і тупого суспільства, метою якого є самознищення.
Також цей постулат витікає з першого – ти любиш свою власність, а отже любиш свою землю, бо ти також володієш нею. Це теж частина творчості.
3. „Я – частина Батьківщини. Якщо я хочу зробити її кращою, я повинен сам ставати кращим”. Зміною себе розпочинаються всі останні зміни життя. Цей принцип діє в багатьох філософських системах і вже доданий до списку „золотих правил”. Національна культура базується не тільки на традиційності, але й на мінливості, переосмисленні, адже це є динамічна система. Якщо не буде творитися нового, чуттєвість культури виродиться у формалізм, тобто перетвориться на те, до чого вела радянська культура.
4. „Почув сам – передай Другу”. Коли ми вдосконалюємося, то люди навколо нас теж починають вдосконалюватися. Близькі в цій справі – перші. Не можна нікому нічого нав’язувати, але радити і подавати приклад – необхідно. Результати не з’являться швидко, але процес піде – в цьому можна не сумніватися. „Людина не острів”, як сказав Джон Донн, отже спалах не може лишитися непоміченим. Принаймні одна людина, але зверне увагу.

Батьківщина – є!
Нещодавно мені довелося побувати біля соняшникового поля на світанку. Радісні голівки дивоквітів ще спали, а над їхнім жовто-зеленим полотном сходило Сонце. Спочатку це була зоря. Повільно вона перетворювалася на молочне світло, що висіло в повітрі й пестило очі. Потім показався нестерпно кольоровий краєчок світила, вогняним обличчям воно наповнило світ червоним, а потім жовто-гарячим світлом, що поступово жовтіло. Світло поглинало небо, огортаючи його лагідними променями, обіймало й пестило засинаючи зірки, дивно-дивно білий Місяць, що, ніби ковдрою, укривався тінню.

В той момент я стояв і згадував усі миті, коли я опинявся віч-на-віч з Природою – в Карпатах, в степах Донбасу, на дніпровському острові, на березі Азовського моря... Цивілізація завжди лишалася неподалік, але ти відчував, що саме зараз дух твоєї Землі говорить до тебе у шумі вітру по листях, у шурхоті кроків по зів’ялому листю, шепоті хвиль на піску... В такі миті дуже чітко розумієш, що ти лишаєш слід. Твоє життя ніколи не проходить безслідно. Твої кроки відбиваються на долонях Землі, твої слова трусять повітря, твій танок єднається з рухами всіх тварин навколо. Ти живий, ти причетний до цієї незбагненної містерії, що названа великим розумом „Біосфера”. І ти здатний міняти все, вносити свої корективи, народжувати і рятувати, берегти і випробовувати. Саме в цій змозі творити й полягає сенс „почуття власності”, господарювання, єдності. Ти закоханий в це, а отже будеш захищати це, примножувати це і вітати таких само закоханих, як і ти, бо це теж примножує благо серед порожнечі смерті, що постійно поглинає життя, але ніколи не може поглинути.

Ось це і є – Батьківщина – ця Земля, це Сонце, ці соняшники, дерева, квіти, трави, води, хмари, цей Світанок, це буття тут і зараз.

Патріотизм – це частина цієї природної містерії між людиною і землею та людиною і людиною. Без цих почуттів життя залишиться нерозкритою квіткою. І тільки від твого власного вчинку залежить доля.

Сміття - пахуча справа. Життя = шахи?

http://mark-media.com.ua/rubrics/kryza/2009-06-17/28354/
http://www.zaxid.net/newsua/2009/6/17/153827/
http://zik.com.ua/ua/news/2009/04/30/179248/

Різні новини про сміттєпереробні заводи. Судячи з усього, першою ластівкою стане Волинь. Якщо інформація, яку я наразі маю, вірна, то і Маріуполь не відстане. Взагалі, це було б дуже втішно, якби нарешті таке підприємство з'явилося в рідному місті та й взагалі - на Україні. Як завжди, трохи образливо стає, що все це пропонують нам шведи, а не НАН України. Дарма, адже наш розумовий потенціал ні в чому не відстає від європейського. Відстає, як завжди, матеріальна частина. Бо ж з грошами у нас поводитися не вміють - надто вже липкі ці папірці.

Хочеться писати добрі новини, новини про прогрес, а не чергове "головотяпство" чи відсутність здорового глузду.

Важкість сучасної ситуації полягає в тісному переплетінні проблем. Проблема культури тісно пов'язана з економікою, і вони обидві - з екологічною ситуацією, яка робить справу пропаганди культури справою виживання, спасіння життєвого середовища. Не зміниш свідомість (свою та інших) - не зміниш ситуацію. Край всьому цьому покладено не буде - світ тримається на балансуванні, а не статиці, але становище можна покращити. Можна принаймні вивести все на рівень суто людських протиріч, що не зачіпають Природу. Повірте, тем для всесвітнього театру вистачить і без екологічної проблеми. Але якщо не стане Природи, - не стане і театру.

За таких умов людського розвитку, повинна збільшитися кількість охоронних організацій, що обмежуватимуть апетити охочих до надприбутків. Раніше це було радше військовою справою, з часом стало ще й юридичною, а тепер це і культурна, і екологічна і наукова справа. З одного боку - надмір, з іншого - можливо, таким чином суспільство вдосконалюється, на шаховій дошці виставляються нові необхідні фігури?

Міфотворчість

Міф - це квінтесенція визначеного чуттєвого аспекту етнічної культури. Він може бути вираженням світогляду, фіксацією важливого досвіду, втіленням прагнень надсвідомого (пріоритети того, що саме виконує функцію важливого визначаються локально), але наратив завжди стосується глибинної форми людського буття - почуттів у різних їх формах.

Міф корелює реальність за допомогою створюваних або відтворюваних у ньому вартісних систем. Фактично, сучасна літературна діяльність - це аналог міфотворення. Незважаючи на те, що сюжети одразу розуміються видуманими, умовними, поведінкові моделі з наративів так само переносяться у життя, якби ці сюжети були документальними. Створений автором світ у власному балансі точності (логічності), емоційності, психологізму та художньої умовності створює і фокусує імперативний імпульс, що запускає ланцюг реакції в абонента. Письменник - творець дійсності, він безпосередньо працює з середовищем людських думок і почуттів, а отже міфотворення це мало не його обов'язок.

"Функція дзеркала" для митця не є вирішальною, адже констатація проблеми не є її рішенням. Отже реалізм не може будувати реальність (хоча чистого реалізму в художній літературі таки не існує, це привілей хронік та документації). Для того, щоб твір мав успіх відносно своєї кінцевої мети, він повинен мати в собі оцінку, визначення поганого і доброго, правильного й хибного, корисного та шкідливого. Окрім цього, він повинен бути всередині загального культурного контексту. Відокремлення сюжетів від сучасних їм дискурсів чревате обмеженням сприйняття абонента ілюзією відсутності альтернатив і завдання йому однобічної моделі поведінки. Це, звісно, міняє реальність, але не в кращий бік - бо руйнує власну психологію суспільства. Втрачається зв'язок з культурою - обмежується бачення дійсності. Це консервує людину в рамках якоїсь субкультури, фактично, наліплює ярлик вже не на його зовнішність, а на його мислення. До речі, цей аспект змушує у творах не тільки ставити, але й аналізувати конфлікти, глибоко промальовувати образи героїв, їх мотивацію. Однозначність правих і винуватих - ознака примітивності мислення або ж належності до масової літератури, про яку мова піде нижче.

Культура сама по собі є балансом між індивідуальним і суспільним, це те, що виводиться у співпраці цих двох половин одного цілого - форми людського співіснування. Отже, працюючи з культурою, митець працює зі свідомістю індивідуума в контексті його суспільного життя, а отже - творить суспільство, або його підрозділи. До руйнації національної культури (чутливості) як наступної форми людської індивідуальності (у ланцюзі я - народ - цивілізація - людство) прагне глобалізація. Це удар ззовні. Спочатку підміняється національна тожсамість, а згодом руйнується й особистість. Тому, як це не дивно, збереження національної культури для індивідуума є сходинкою до збереження свого власного "я". Тут треба зазначити, що підходяща національна культура в наш час є справою власного вибору особистості. Глобалізація шкідлива тим, що взагалі не лишає навіть можливості обрати собі країну за духом, бо всі етнічні "стереотипи поведінки" (Л. Гумільов) підміняються одним загальним - глобальним. Вірніше, тієї країни, що керує процесом. Так було у справі російського комуністичного "інтернаціоналізму", що насправді був звичайним російським націоналізмом. Про це можна знайти у студіях О. Забужко та М. Бердяєва.

Отже, якщо автор прагне до збереження якогось індивідуального типу, то в своєму міфотворенні йому так чи інакше варто озиратися на те суспільство, у якому він мешкає не тільки як на "натовп" або "юрбу", але середовище, в якому людині доводиться розвиватися, тобто як на біологічне явище. В іншому випадку виростає "маса", що прагне лише вульгарного задоволення, навіть якщо воно коштує їм життя, а світу - його цілісності. Така маса перемагає еліту за рахунок кількості, а тоді вже саме існування письменника опиняється під загрозою. Як показав досвід комуністичного буття, він або стає рабом маси, або емігрує, або є розстріляним. В масовому суспільстві же царює тип стверджувальної літератури, що діє на користь підтримки маси у стані маси, та зберігає владу за народженою масою елітою (у сенсі кінцевої мети/потреби, а не рівня освіти, етикету чи на кшталт того). Для масової літератури характерний чіткий підрозділ на позитивні й негативні сторони, поверхневий, схематичний пропис героїв та ситуацій, прямота сюжетної лінії. Така література не ставить питань і не змушує мислити, вона ставить відповіді й позбавляє думок. Масова література - це сучасні серіали про військових та мелодрами, не кажучи вже про нав'язлі на зубах, але й досі актуальні - романи Дар'ї Донцової, жіночі романи. Ще до цього можна додати більшість публіцистичних та художніх матеріалів жовтої преси.

Важливою умовою "гідного" літературного твору, окрім володіння мовою та стилем, є тонке відчуття дійсності, відкриті спостережливі очі митця, здатність оцінювати значення вчинків і подій не тільки відносно сеї хвилини, але й у перспективі, збалансованість чуттєвості й розуму. Все починається з цього "тонкого почуття", яке народжує т. зв. "високі прагнення", "заповітні мрії", а також конструює ідеали, які або руйнуються з часом, або перетворюються на життєве кредо. З нього ж народжується і творчість як спосіб життєдіяльності, в незалежності від царини. Сконструювати міф може тільки така людина, бо тільки вона і здатна "докопатися" до такої речі, як "аспекти чуттєвості культури", тобто побачити психологічну картину суспільства та індивідуума, визначити її структуру й керувати її мінливістю в руслі культурних закономірностей і власного бачення гармонії.

Бізнес як творчість

Насправді хочу сказати, що зараз нам просто катастрофічно необхідно міняти свідомість. І роботи з цього приводу - не просто багато, а шалено багато, вистачить, напевно, на декілька поколінь.

Все, насправді, просто. Всі відповіді завжди лежать на поверхні. Найтяжче у культурній праці - впроваджувати типи мислення у народ. Тим більше, якщо зацікавлених у такій роботі не так-то й багато, й лояльних (читай прогресивних) меценатів нема.

Читаючи дослід Забужко про Франка, розумієш, що справа класиків не тільки не завершена, а ще й дужа далека навіть від кульмінації. Все навколо - тільки початок епохи. І ця епоха ніколи не буде гарантовано нашою, динаміка подій у країні та світі завжди може відняти в нас те, що ми напрацьовували довгий час. І якщо ми не будемо готові до таких зазіхань на наше право будувати життя, як вважаємо за потрібне, початок епохи дуже швидко стане її кінцем.

Шлях культури тим важчий, що зараз прищепити треба не просто мораль, а здатність до формування та оцінки цінностей. Фактично, людей треба вчити самостійності та прагненню до самоствердження. І це ніколи не може бути примусовим. Примус народжує статичну систему, а я вже казав, що така система сама поїдає себе, бо не припускає народженню нових, відмінних від самої себе світоглядів, і вироджується у порожню обрядовість. Врешті решт, її зламає хтось інший, зацікавлений в домінуванні.
Ми не можемо використовувати ані "бога", ані "вождя", ані будь-який інший ідолізованний засіб утримання в рамках правил. Самі ці засоби суперечать принципу гнучкості думки, її невпинному становленні та метаморфозах. Ці засоби змінюють поверхневі шари народної психіки, але коріння його залишається незмінним. І як тільки "бог" або "вождь" перестануть впливати на її "центри задоволення", система розвалиться. Хтось подасться у деструктивізм, а хтось почне будувати все заново, набиваючи ті самі гулі у процесі дубльованого розвитку.

Але культура залежить від матеріального становища. Так, чи інакше, а всім потрібно їсти і пити, а це в сучасному світі можливо робити лише всередині системи економічних відносин. Але ця матеріальна сфера заражена корупцією та вузькістю інтересів. Мало є людей, які мають стратегічне мислення, і бажають не тимчасового "швидкого прибутку", а влаштувати стабільний бізнес, який принесе благо не тільки їм, а ще й дітям та онукам (якщо це, звичайно, має значення).
На мою думку, наміром створення стабільного бізнесу керує не тільки і не стільки бажання отримувати прибуток, як бажання ствердити себе через таку специфічну творчість. Голова компанії, що була побудована ним від першої копійки та першої цеглини їхнього приміщення, завжди буде ставитися до свого бізнесу як до свого твору, свого дітища.
Якщо зробити грубий висновок, то такий бізнесмен - художник в своєму роді. Зазвичай такі люди мають у собі любов до культури, розуміння її значення, тобто він сам невід'ємний від культури, є її частиною. Адже культура охоплює і економіку також. Це в останній час вона вийшла не тільки за її рамки, та рамки закону, але й навіть за рамки здорового глузду. І це жахливо. Не тільки з точки зору того, скільки від того страждає людей, а скільки втрачається можливостей досягнути вищого рівня життя. До того ж - для всіх. Тобто, і для роботодавця, і для його робітників. Тільки хворе мислення якихось обмежених людей може отак гальмувати прийняття новітніх, екологічно безпечних технологій з видобутку енергії, використання земельних ресурсів для сільського господарства. Перспективи лежать буквально під ногами, а їх нехтують просто злочинно. В такому випадку я можу тільки сказати: "Я не доганяю..."
В світі є багато прекрасних речей, а ми довбемося об питання виживання напевно навіть більше, аніж інші тварини на Землі. Нема балансу... нема балансу...

От саме тому зараз нам конче необхідно міняти свідомість. Як свою, так і людей навколо. Особливо тих, хто працює з економікою, бо то, наче "група ризику".

Антиматеріалізм

Матеріалізм нівелює будь-які блага, що не стосуються грошей або товарів. Матеріалізм довго і вперто вбивав у голови те, що тільки товарно-виробничі взаємовідносини правлять бал життя. Мистецтво – це розвага, в кращому випадку – засіб отримання якоїсь необхідної від споживача реакції. На тому базується масова культура. Це культура заради бабла, а бабло, в свою чергу, - заради бабла.

Ідея більше не є вагомим аргументом для вчинків. Над цим поняттям сміються, бо не розуміють, як це можна боротися за те, що не впливає на фізіологію, як то горілка, наркотики чи повії. От останнє – то щільно, то відчутно, то має значення. То – вагомо.

Матеріалізм виховав наших політиків. Для того, щоб грамотно правити державою, потрібна творчість. А для творчості потрібна культура всередині. Але якщо всередині є лише матеріалізм, то і політика може бути зацікавленою лише у прибутках та продажі чогось заради власного прибутку. Наприклад, держави. Такій людині не потрібна навіть слава, їй достатньо грошей та невеличкої пудри піару згори.

Кожна зацікавлена у добробуті країни держава сприяє розвитку культури, бо це означає розвиток як матеріальної бази, так і реалізації духовних прагнень – творчості. Сильна, багатогранна, динамічна культура – ось що є знаком величі тих людей, що займаються політикою. Матеріальне багатство держави знайде свою реалізацію в сфері людських почуттів, задля яких живуть всі види на Землі. Естетичні прагнення людини є змістом її буття, метою, до якої прагне весь матеріальний та фізіологічний добробут. Так само, як сита і здорова тварина знаходить себе у іграх. Типово матеріалістичний висновок звів буття всього живого до їжі, сексу та пошуку цих двох одиниць існування. Окрім того, таким чином людина виразила всю свою пихатість та почуття обраності, яке було посіяне в ній монотеїзмом.

Але сучасні українські політики тільки й роблять те, що розпродають країну. Культурна інфраструктура першою іде під ніж кризи, нею жертвують, наче розмінною монетою. Культивуються тільки ті види діяльності, що швидко приносять гроші державі та крупним бізнесменам. Знижуються затрати на розвиток будь-якого виробництва, бо так званому „хазяїну” підприємства байдуже до розвитку, до існування цього джерела прибутку завтра. Для того, щоб потік грошей не припинявся, робиться екстенсивне хазяйнування великою кількістю „одноразових” підприємств, які вприснуть свій прибуток до кишені та зможуть „благополучно” зникнути з лиця Землі.
Злочинним є нехтування сільським господарством, відсутність розробок наукової і технічної сфер цієї галузі. З давніх давен слов’янські племена були аграрними господарями, Земля – це ресурс, який може давати блага майже безкінечно, якщо підійти до шляхів її обробки з розумом. Підтримка екологічної гармонії у світі взагалі дає нам можливість користуватися таким perpetuum mobile, як біосфера, частиною котрого ми являємось.

Коли держава не зацікавлена у добробуті країни, народ має скинути її. Але зараз все дуже ускладнене тим, що немає гідної альтернативи існуючому урядові. Скинеш одного шахрая – прийде інший. Історія навела нам яскравий приклад – революція 1917 р. Йшли на неї з найкращими побажаннями, і такі вистелили дорогу до тоталітарного пекла. Інші приклади – американський життєвий устрій, фашистська влада в Німеччині. Так матеріалізм явив своє обличчя, своє втілення. Так було показано, як працює ідея заради матеріального.

Матеріалізм – така ж сама хвороба, як і монотеїстичні релігії. Він фактично дорівнює їм. Релігія грошей породжує людей, чия індивідуальна зацікавленість не йде далі від швидких та більших прибутків. Ситуація в світі красно показує нам, що з того входить: війни в Іраку, Афганістані, Чечні, Грузії, світова економічна криза, духовний та культурний занепад...

Зміни на краще залежать від нас. Треба згадати, що не тільки грошима сита людина, але й почуттями. В кожної живої істоти є психіка, яка потребує почуттів. Ніколи не буде робітник задоволений, якщо за роботу заплатили, але знехтували її, вчинили з нею невдячно. Ніколи не буде робота зроблена гарно, якщо в неї не вкладена любов творця. І ніколи не дійде успіхів той колектив, де окрім грошей нема ще взаємоповаги та розуміння. Такі старі етичні засади, як честь, совість, гідність, сміливість – ось що є відповіддю. А також психічні – насолода, екстаз, творчість, самореалізація, самоствердження, сенс життя... Ось що змушує рухатися культурний, а заразом з ним і весь життєвий механізм. Справа не в тому, що зараз „поганих” більше, ніж „добрих”, справа в тому, що зараз навіть нема конфлікту цінностей, є тільки ціннісний вакуум, який зжирає культурне повітря. Психічні цінності можуть породжувати як кращих, так і гірших людей, а матеріальні роблять всіх однаково сірими, ницими та залежними, тобто виробляють рабів. Тому прагнути культури не означає прагнути релігійного „раю на землі”, це означає прагнути до простору, де вчинки мають під собою глибшу мотивацію, аніж товарообіг та прибутки заради прибутків. Це означає прагнути такого конфлікту, який хоча б дійсно впливав на поведінку суспільства, а не нарощував лавинні купи демагогії.

Рішення, які призводять до падіння культурного рівня треба оскаржувати. Треба вмикати правове поле і виступати в ньому справжньою силою, яка захищає свої права на гідний життєвий рівень. А для цього треба мати сильне почуття власної гідності та відповідати йому у вчинках, поведінці. Самоповага народить зацікавленість у збереженні оптимальних умов життя та розвитку, а зацікавленість змусить суперечити тим, хто буде посягати на твою „правову територію”. А коли об’єднуються індивідуальності, а не підступні боягузи, що жертвують гідністю заради виживання, виникає впливова громада, що має більше шансів перемогти в протистоянні владі, що збирається нас продати.

А тому – вдосконалюйтесь! Займайтесь самоосвітою, творчістю, читайте і осмислюйте книжки. Вмикайте розум, і нехай він приносить більше задоволення, аніж знайдена дешева пляшка пива або пачка цигарок. Вивчайте людські взаємини, шукайте те, що виокремлює ваше обличчя серед інших, плекайте чесність – в першу чергу, відносно себе самого. Аналізуйте себе і шукайте своє місце під Сонцем. Пам’ятайте, що робота повинна бути задоволенням, а майстерність існує не задля грошей, а для відчуття власної сили. Не бійтеся випробовувань долі – життя одне, а тому повинно тримати шанс бути великою Людиною (хоча б заради близьких).
Не вірте порожнім обіцянкам „когось”, не беріть на віру слова ЗМІ, прагніть у всьому розбиратися самостійно, прагніть не вірити, а знати, а від знання мати задоволення та реалізацію.
Тоді ми зможемо подолати цю жахливу стіну, цю глибоку могилу, яку людство так довго копало собі самому. Тоді ми зможемо відшукати такий лад життя, який дозволить бути на повну потужність внутрішніх потенціалів, а не пускати їх на виживання, а потім не розуміти, що з тим виживанням робити. Тоді ми повернемо собі світ, який в нас намагаються вкрасти.

Міфи демократії

Досить розмовляти про „свободу”, „рівність” та „єдність”! Розуміння цих понять, напевно, одна з найбільших помилок суспільства.
Не одна година спілкування інтелектуалів проходить у безплідних суперечках на тему „що таке свобода і з чим її їдять”. Демократія оперує цим поняттям: „свобода слова”, „свобода особистості”, - і на цьому щедрому ґрунті ростуть подвійні стандарти моралі, етики та юриспруденції. „В тебе є свобода слова, але ти не повинен казати те, те і те”. До того ж, що саме ти не повинен казати – визначає хтось десь. Висновок із дискусій з цього приводу виноситься до Конституції, де це звучить як „поважати свободу іншої людини”. Тобто, свобода одного закінчується там, де починається свобода іншого.
Але це вже питання не свободи, а поваги до особистості.
Поняття „рівність” потребує розуміння, до кого чи чого прирівнюється людина. Найяскравіший приклад протиріччя в цьому понятті: чи рівний гопник з вулиці академіку філософії? Де факто відповідь зрозуміла – ні, не рівний. Але демократичне де юре залишає це питання і цю відповідь поза своїми межами. Воно передає його рішення до рук етики та філософських суджень, на які закон або взагалі не звертає уваги, або мало. І тоді поняття рівність вирощує такі речі, як безпідставна зверхність, нахабність, неповага тощо.
Адже „я вільний, бо маю свободу, а ти мені не указ, бо всі рівні”. Рівняння відбувається за нижчою ланкою, а не за вищою.
Отже питання свободи насправді є питання поваги до особистості, а питання рівності є питанням людської гідності.
Найкращій вихід для суспільства, де кожний бажає затвердити себе, це виведення точного визначення для поняття „особистий простір” і повага до нього. Щасливим є той, хто має місце для себе і своїх життєвих уподобань у філософських та політичних поглядах, зовнішності, мистецтві тощо. Це місце і є, власне, свобода. Така свобода – це необхідний порожній простір, де розміщується внутрішній світ людини. Де він існує? У віртуальному просторі суспільства, де розташовані мораль, етика, філософія, естетика. Тобто все те, що відноситься до ментального (духовного) і має об’єктивний вплив на наше життя.
Гріхом повинні вважатися неповага або зазіхання на особистість і на її простір. Тоді ніхто не зможе нав’язувати себе іншому. Тоді кожен буде почувати себе вільним від безпідставного впливу з боку іншого. Обмеженість дій – як не дивно – задасть почуття свободи для кожного, а не для аморфних „всіх”. Захист особистого простору стає пріоритетним у справі суперечок.
Ще один міф – це так звана „єдність”. Приклад дії „єдності” ми маємо у колективізмі. Такий лад повинен був би кожному надати почуття хазяїна життя і всього, що його наповнює, а значить – відповідального. Але практика показала, що більшість віддає перевагу скиданню відповідальності на когось: або на владу, або на начальство. Всі хочуть користуватися, але мало хто бажає створювати. Так відбувається доти, поки відповідальність за себе не кладеться на плечі самої особи. Тоді вже ніхто не повинен ділитися з ним благами „бо все загальне”. Він сам має створювати собі це благо. Що саме дивне, так це та ж сама зворотна дія, що й у принципі „свободи”! Коли кожен відповідає за себе, люди починають прагнути до контакту, до поєднання зусиль у створенні блага. І це природно, бо тоді кожний а) зацікавлений (вмотивований), б) відчуває результат своєї праці.
Після жовтневої революції 1917 року „рівність” та „братерство” показали свої справжні обличчя. Були знищені не тільки „вороги народу”, а всі, хто був занадто розумний, занадто сильний – тобто ті, хто був надто небезпечний для тих, хто оперував цими поняттями. Для тих, хто стояв за завісою театру. Саме тоді ланка рівності перемістилася до „низів” – малоосвічених і малорозвинених особисто людей. Їх поведінка стала критерієм оцінки всіх, хто мав у чомусь перевагу перед ними.
Так гопника (пияку, грубіяна, неробу) зрівняли з академіком (музикантом, ветераном праці, художником, письменником, майстром своєї справи). Людська гідність, досягнення особистості у власному розвитку та своїй справі не мають значення. Тому привілеї або владу може отримати будь-хто, якщо він достатньо хитрий та пронирливий. Гопник може спокійно стати посадовцем, нероба може отримувати зарплатню в три-чотири рази більшу за платню працівника-розрядника. Всі рівні, але рівнішими залишаються ті, хто за об’єктивною оцінкою мав би бути у колі еліти.
Отже, ще раз затвердимо істину, яку диктує практична дійсність – ЛЮДИ НЕ РІВНІ! І суспільство кожного разу постає перед питанням „кого, за що і як оцінювати?” Суть його полягає у віднаходженні критеріїв розподілення благ і влади між громадянами. Якщо при монархії діяв принцип: що народжується від кращого саме є кращим, то тепер якість людини та вчинків повинна оцінюватися контекстуально і безпосередньо. Якщо люди будуть керуватися принципами здоров’я, розвитку і взаємоповаги за гідністю та чеснотами, то суспільство вже не зможе дозволити собі бездарних владарів та деструктивні устрої: охлократію, владу сліпої сили, тоталітаризм, абсолютизм.
Єдина рівність, яка може бути між людьми, так це „теоретична” – кожний має можливість стати кращим в чомусь.
Звісно, це не вичерпний перелік тез для нового „кодексу честі”. Це є виклад ідеї про зміну суспільних пріоритетів на ті, що значно більше відповідають дійсності. Адже тези, на які спираються сучасні закони (як затверджує Конституція, вони спираються на мораль та етику) є застарілі, негнучкі ідеали, які слугують тільки тим шахраям, що вміють ними користуватися. Мораль не повинна бути статичною, це суперечить динамічній природі суспільства та світу в цілому. Стереотипи заважають прогресу і стимулюють регрес.
Важливо пам’ятати, що вже зараз ми маємо достатньо розвинуту систему суспільства. Було би безглуздим починати якусь нову революцію, руйнувати все, аби побудувати нове. Як показує історія, після такої руйнації навряд чи можливо побудувати щось дійсно нове, всі зусилля витрачаються на те, щоб досягти хоча б того рівня, який був до руїни. Тобто руйнація дорівнює регресу.
Кожен з нас повинен зрозуміти важливість і ефективність такого явища, як – реформа. Реформа – це теж є зміна, і якщо і варто за щось боротися, так це за реформи, а не за руйнацію країни. Реформи дозволяють уникнути регресу та втрати досвіду минулого. Суспільство має змогу використовувати все найкраще, що вже віднайдено раніше, але внести до нього необхідні зміни або поправки.
І будь-які реформи починаються зі свідомості.
Ідеальна держава – це не та структура, що забезпечує ідеальний порядок (принаймні тому, що це фізично не можливо), а та структура, що може достатньо гнучко реагувати на зміни ментальності, хід еволюції біогеоценозу, що панує на території, де державі довелося розташуватися.