Архітектура мистецтва

Дивовижно сполучаються партії різноманітних інструментів у композиції. Існуючи по окремості, вони повністю зливаються в ансамбль, в доповненні одне одного, стають нероздільними, утворюючи цільну рухливу картину звуку. Це можна порівняти лише з архітектурою, де окремі елементи декору та технічних конструкцій неповторно організують простір, утворюють неподільну – індивідуальну – конструкцію, стіну. Це наче рухлива нерухомість. Партії налягають одна на одну, кожний звук займає належне йому місце, все відбувається саме так, як треба.
Тільки коли ти повністю обертаєшся на слух, можеш відчути звукову картину повністю і здивуватися цій неможливій цільності, взаємній обумовленості. Повна, насичена картина, залізна логіка постає перед очами уяви. Емоційна страва, емоційний вузол, емоційна архітектоніка вибудовує палаци, насичуючи сприйняття глибоким відчуттям неповторного буття, його квінтесенції. Гармонія зводить колони, накриває конструкцію куполом, простір ущільнюється, щоб впустити до себе ліпнину мелодії, безпосередню естетику, декор, що є фінальним рухом дійства, його сюжетом, центром.
Композиція з декількох частин подібна до декількох залів, декількох просторів, що утворюють анфіладу відчуттів, анфіладу буттєвої еволюції. Від трагедії до комедії, від гімну до реквієму може рухатися душа, залишаючи слід кожного руху в звуці. Або ж сам звук є безпосереднім рухом душі, він не є засіб, але мета, не те, що спричиняє чи відображає буття, а є саме буття?.. Музика і вербальне мистецтво дорівнюють одне одному за модулем. Одне декодує і рекодує інше, нота є джерелом літери, літера є джерелом нот. Це сполучення думки і почуття, душі та розуму. Якщо вербальне мистецтво є посередником між матеріальним і нематеріальним, то музика здебільшого саме нематеріальна, духовна, та ланка матеріалізації енергії, що максимально наближена до душі.
Архітектура одночасно користується двома методами – математичним та мистецьким. Організація простору не може існувати без рівноваги елементів-носіїв, без узгодження фізичних сил цього простору. За це відповідає математика. Але сама організація простору окрім утилітарного змісту має значення духовної насолоди, що змушує архітектора наділяти лінії організованого простору естетичним сенсом, тобто – красою. Таким чином організація простору є наділенням його рисами власного „я”, відповідністю чуттєвим фантазіям. Архітектура дає одночасно засіб виживання і стартовий майданчик до подальшої сенсуальної розбудови внутрішнього світу людини. Психіка (духовність) формується оточенням (матеріальністю) за допомогою створення оптимального середовища. „Стіни допомагають думати”.
Для кожного окремого духу має створюватися відповідний простір, але сучасне матеріальне становище людей (читай – стан тіла) не дозволяє отримати такий необхідний фактор життя. Доводиться шукати прихист у багатоповерхових коробках, що заганяють дух у подібність, масовість. Поки що суспільство не розвилося достатньо, щоб узгоджувати кількість потреб з якістю їх реалізації. Відсутня соціологічна математика, що будується знову ж таки – на ґрунті духовного розвитку прагнень.
Математика є тим родом мистецтва, що відповідає за взаємовідношення фізичного. Вона рахує та вираховує міри світу, віднаходить кількісні закономірності й через них визначає – якісні. Числа – літери матеріального, формули – його поезія. Математика – поетика фізичного світу. Це поетика об’єктивного. Мистецтво є його продовженням і протилежністю, свого роду „янем до яна”. Це – суб’єктивне, нематеріальне, духовне. Але вони неподільні. Адже матеріальне несе на собі духовне, а останнє не може існувати без першого. Просто ці два мистецтва пізнають світ з різних його боків, різних початків. І сплетені вони одне з одним набагато щільніше, ніж може здаватися на перший погляд.
Літературна поезія, музика мають ритмічну природу. Ритміка може бути явною чи прихованою, фабульною чи формальною, але вона завжди має бути. У цьому є відмінність мистецтва від, скажімо, технічної літератури чи шуму. А сам ритм є властивістю буття, що може бути виміряна математичним методом. Також ритм утворює свою власну геометрію. В літературі це композиція строк, у музиці – побудова періоду з його підрозділами. Все це можна намалювати, перевести у геометричну відповідність. Для кожної форми мистецтва, навіть для кожного твору буде характерна власна математична форма. Але математика чисто формальна. Відсутність фабули, енергетичного насичення, „фізичного сенсу” робить цю форму мертвою. Саме відчуття та думки насичують форму, надають їй особливе єство. Тому так звана „числова поезія”, де строки будуються із назв чисел відповідно до поетичного розміру, є не більше, ніж простою забавкою, що не залишає в душі почуттів окрім гумору.
Ритм є кінетичною енергією буття, емоції, думки та числа є матерією, що наділена енергією потенційною. Обидва боки існування доповнюють одне одного до повної реалізації (утворення реальності).

Висновком сказаного є ширше розуміння творчої діяльності як такої. Наука не так далека від мистецтва, що має нібито цілком суб’єктивну, або ж – ліричну природу. Просто наука є протилежним входом до храму розуміння реальності. Критичний та скептичний науковий погляд необхідний для збереження ясності свідомості, це є свого роду якорем душі у змішаних в одне море баченнях - зовнішньому та внутрішньому. Але рух уперед неможливий, якщо психіка стане повністю підвладною матеріальному сприйняттю. Тоді постраждає її чуттєва природа, яка є рівнем глибшим за розум відносно особистості. Вихід полягає у збалансованості цих початків. І кожному роду мистецтва з його течіями думки має бути притаманна власна образна система, що по-своєму застосовує математичний метод. Якщо сказати метафорично, математика має бути злітною смугою для почуттів, скомбінованих у мистецькі твори. Врешті-решт, усе це неподільно.

Ріг достатку

Як я вже писав раніше, класична музика набагато вища за однобічну інтерпретацію. Вона є джерелом для безлічі думок і почуттів. В кожний новий час прослуховування народжує в серці щось відмінне... Начебто, та сама музика, той самий запис, але відчуття вже інші. З кожним разом вони набирають більшої глибини, з них ростуть плідніші думки, яскравіші висновки.

Ось два досвіди на тему одного концерту О. Скрябіна fis-moll для фортепіано з оркестром.

Досвід 1.
Концерт Скрябина Fis-moll для фортепиано с оркестром настолько силён, что занимает собой всё твое сознание, отстраняя другие дела, занятости. Фортепиано очень самостоятельный инструмент. Он будто бы не требует оркестра, он сам себе оркестр. Поэтому сочетать его с армией струнных и духовых - способен только Мастер. У Скрябина оркестр и фортепиано дополняют друг друга. Они не стесняются по ходу повествования расходиться в самостоятельные партии, фортепиано гармонично перетекает к соло, а потом снова в тандем...

Аллегро... Противоречие, борьба. Внутренняя или внешняя. Ощущение сталкивающихся волн. Это выход героя во внешнюю реальность, в пустоту, готовую к творению, но неизменную в своём сопротивлении, агрессии, стремлении сломать и покорить. Мир никогда не обещал лёгкой жизни. На плечи каждого ложится тяжкий груз выживания и стремления к жизненному апофеозу. Так работает биосфера... В динамике.

Анданте... Трагизм и нежность, потоки разноцветного света, колыхающийся на утреннем, едва ощутимом ветерке шёлк, лепестки весенних цветков... Изменчивые небеса, по которым бегут тени туч, сплетаясь с легкими, золотисто-синими лучами. Величавый и одновременно тонкий темп, многочисленные тремоло, высокие ноты - как говорит Рада - касаются самых кончиков нервов, заставляя вздрагивать душу, а где-то в глубине глаз рождают слёзы.

Аллегро модерато... Вспышка Солнца среди огромных облаков. Уверенный поток силы в венах героя, гения... Динамическая гармония между тонкостью и крепостью, мощью и нежностью. Вечерние интонации мягкого света. Вечер рождает великие чувства и великие мысли. И все они проистекают в такую квинтэссенцию жизни, как искусство. Слова лишь обрамляют это Явление, эту Экзистенцию. Слова лишь ключ к закодированным оттенкам бытия в звуке... Глаза героя на носу корабля разливают лучи в ответ Светилу. Его волосы развевает ветер экваториальных морей. Это тепло, это множественные оттенки тепла... Это прикосновение тех тонких материй бытия, в которых содержатся тайны, доступные лишь возвышенным, космическим душам... И звук Скрябина ныряет в них, бросается со скал и погружается в самое сердце светлой, многоцветной бездны... Он смотрит в бездну и героический дух превращает её в море света, кружит в её водоворотах...

Музыка - это цель и средство, это воплощение самого главного в человеке. И она способна лечить, разрешать, зажигать... Искусство - вот ответ для человечества, погибающего в оковах материализма, в слепоте лени и глупости. Искусство - это дар и цель, определяющая путь...

Досвід 2.
МЕТАМОРФОЗИ ГЕРОЯ
(О. Скрябін, Концерт для фортепіано з оркестром fis-moll, оп. 20)

I.
Allegro
Вітер, світло, пелюстки,
та хвилі, хвилі! – по душі...
Проміння із очей, проміння в серці
через край до ніжності апофеозу
десь там, на кінчиках нервових –
в глибині...
Краплини сонця в морі сліз,
прозорі крила – вгору, вниз...
На вітрі, на зорі, на вгору линучих потоках,
круги, змах рук і – вибух!
Іскри розлітаються птахами,
пелюстками, теплотою...

II.
Andante
Я в тиші чую голос глибини...
шепоче таємниці всесвіту, як вірші...
Шовковим простирадлом вітер,
легеньким пір’ям по щоці...
Я тут, лежу в потоці молока,
а потім розквітаю квітами-зорями,
злітаю нестримним потягом життя...
...я – все, все – я, я – все, все – я...
Хоча сплітаються так тісно
світло і пітьма, але цей танець
небуття з буттям – такою спецією
загострює нам час всі мрії...

І знову після сталі по долоні
тече солодке дихання кохання,
і я у ніжності в полоні,
хоча я знаю твердості каміння.
І ми разом із білим-білим світлом,
разом із тінню темною назустріч летимо
з безумно гарним-гарним краєм
у пелюстки на теплім вітрі,
могутнім вітрі з нізвідки в нікуди...
Зі сну в глибини сна...

II.
Allegro moderato
Так вирушаємо! Гримить надмірна воля
бажанням бачити і чути далечінь,
бажанням насолоди випробовувань,
завоювань, тріумфів після бою,
бажанням гинути в екстазі,
зникати в світлі, щоби народитись знову.
І так нестись в священнім колі,
по ступенях від басу до найвищого підйому,
Від profundis до extremis та навпаки – в зворот...
Неначе квітка на камінні, неначе дерево на скелі,
неначе вітер над водою, неначе жрець в зеніт містерії,
неначе спалах сонячного світла, надновий, сильний, вічний,
три крапки наче в епопеї, що не завершується...
Так в обличчі
відбилися глибини, із яких ми всі прийшли,
куди йдемо, які утілюємо сни...
Насичені всесвітнім молоком,
сп’янілі в радості безмежності шалених сил
робімо крок!..
***

Можливо, такі вірші "не спливають" порівняно з їх причиною, але вони були необхідним завершенням того першого, прозаїчного, досвіду, який витікав із переповненої душі.

Філологія та філософія звуку. Мета пізнання

Навчання дає свої плоди. Я пам'ятаю себе на перших заняттях у музичній школі, пам'ятаю ту важкість, з якою мені давалися композиції, обмаль часу для занять за інструментом. Тоді я цього майже не помічав - інтерес був більший за ті перешкоди. Але тепер я розумію, що за три роки пройшов немалу відстань. Це відчувається у мисленні - я потроху став глибше розуміти музику, краще її відчувати. Звукове мислення стало ширшим, мелодійність набула тонших рис, її колір поглибився.

Музика - окрім своєї власної сутності - ще трохи мова і трохи математика. В музиці є своя геометрія (структура емоційно-впливового забарвлення, композиція), свій синтаксис (сольфеджіо, музична теорія), навіть пунктуація своя є (логіка пауз). Слова допомагають краще зрозуміти звук, вони дають ключ до його коду, розумієш причину того чи іншого мелодійного або гармонійного ходу. Відбувається декодування і зворотнє кодування звуку. Відкривається гармонійна система кожного жанру і кожного окремого твору. Ти розумієш код за допомогою слів, і вже можеш ним оперувати, додаючи власні риси.

Вивчаючи декілька мелодій, поповнюєш свій лексичний запас музики. Ноти стають буквами, які ти можеш скласти у незліченну кількість слів - мелодій, мотивів. Ритмічні та гармонійні малюнки стають поетичними канонами, на можна спиратися, якими можна користуватися при створенні або вивченні нової мелодії, нової гармонійної системи. Чим більше ти знаєш слів і способів їх сполучання у віршовані рядки, тим більше отримуєш можливостей знайти свій власний стиль виконання або написання твору. Тобто - чим більше знаєш, тим більше можеш.

Довгі розмови з музичними людьми допомогли мені збагатити асоціативне мислення і налаштувати його на глибоке розуміння образів, які народжує музика. Окрім "кольорового" слуху я зміг розгадувати картини, саундскейпи, закладені авторами в свою музику. Звичайно, це сприйняття дуже суб'єктивне, але його можна наблизити до деякої об'єктивізації за допомогою аналізу тих елементів, з яких складається музичний твір. Як звучать акорди, як розвивається мелодія, який у неї загальний характер, який початок і яке закінчення у твору? Всі ці питання допомагають зрозуміти зміст та ідею музики, знайти ту незмінну індивідуальну інформацію, що заклав автор, від якої вже будуються всі суб'єктивні картини.

Аналіз музики нагадує мені психологію, адже що може краще відбити душу або мислення автора, аніж його твір? Вивчаючи мелодії, ти вивчаєш душу митця та емоції як вони є. Ти пірнаєш у саму суть почуттів, пізнаєш їх внутрішню будову. Музика зберігає їх у собі, у своєму коді. Напевно, всім психологам варто було б ретельно вивчати теорію музики, адже це мова глибша за слова, це мова самої душі. Вербальне - це тільки форма, в яку наливаються інтонації, а музика - це формування слів із самих інтонацій.

Навіщо все це потрібно? По-перше, щоб краще і більше відчувати. Якщо це не критерій, то варто замислитися про Вашу систему оцінки життя. По-друге (витікає з першого) - це слідство прагнення до життя, до розуміння життя і власного сенсу в ньому (призначення, якщо хочете). Я не знаю кращого застосування розуму, аніж виживання й пізнавання самого себе та світу, в якому ми живемо. Я не знаю кращого заняття, аніж будування та випробовування на міцність гармоній в суспільній, науковій, мистецькій та біологічній сферах. Творення і спостереження, відчування їх. Вивчення та слухання музики знову повертає мене до цих питань, але відповіді, що я на них знаходжу, - більш докладні, тонкі, промальовані, аргументовані, вагомі. Я знову дивлюся в себе і на навколишній світ, та бачу більше, краще ніж раніше.

Коли ти знаєш музику, а не просто слухаєш її, тобі стають доступні такі внутрішні скарби, які тільки ти сам зможеш описати. Взагалі, коли ти знаєш багато, ти дихаєш таким повітрям, з яким вже не захочеш розлучатися. Це відомо всім, хто хоч раз відчував себе на вершині знання, могутнім, високим... щасливим... Той є сильним, для кого примноження знань є примноженням радості.

Олександр Скрябін. Маленький Діоніс

І. ДЕЩО ПРО МУЗИКУ
Ти ніколи не зможеш описати музику великих класиків до кінця. Можна легко вхопити основну лінію, головну рису сюжету, але відтінки, тонкі почуття кожного етюду завжди залишатимуться новими. При кожному новому прослуховуванні. Тембр голосу твоєї душі постійно змінюється, а класика для кожного разу знаходить свій резонанс із тобою. Якщо ти в мінорі, вона добудує до твоєї ноти акорд, якщо в мажорі – розцвітить його всіма кольорами веселки. Напругу виразять дисонанси, рішення зафіксується у переході до консонансу. Вся твоя ніжність, весь твій гнів, фантазії, почуття гармонії з природою – все є в музиці.

Скрябін – дивак! Майже божевільний. Але його майже божевілля оплачене безмежжям його таланту. Він дитя Срібного віку російської культури з усіма його ідеями порятунку світу за допомогою мистецтва, неомесіанством, фантазмами і пошуком істини. Хтось сказав, що його музикою були „отруєні так, як Європа була отруєна музикою Вагнера”. Ризикну сказати, що деякі речі, що вбивають одних – надають сили іншим.

Які слова могли б охарактеризувати музику Скрябіна в цілому? Це безмежна сила і тонкість почуттів. Не зважаючи на те, що він майже математично вираховував структури своїх гармоній, кожного разу в звуках його нот чутно почуття у його русі, прогресі, постійній зміні. Це може бути лірика, можуть бути напружені патетичні етюди, але це рухливе, тремтяче почуття поєднує їх усі. Не просто жива, а наджива музика.

Художність його мелодій досить зрозуміла, але настільки багата, що одразу і не зрозумієш, які саме почуття вона в тобі народжує. Тремтять всі нерви, потрібен час і додаткові „музичні сеанси”, щоб розібратися в тому, що є в цій музиці, які саме образи.

Ще одна важлива риса, яка втілилася в симфоніях Скрябіна – це містика. Симфонії „Прометей. Поема вогню” та „Екстаз” – це звернення до темних і ваблячих глибин стихій, на яких будується життя. Вогонь Скрябіна – це почуття первинної стихії, небезпечної, загадкової, одночасно життєво необхідної і палючої, вбивчої. Полум’я живе і самостійне, наче божество. Свавільне, наче жіноча пристрасть, сильне, як рука героя. Прометею треба навчитися брати його в руки перед тим, як заволодіти, довго спостерігати за його язиками, що лижуть матерію, спрямовують її до небес, до зірок. І тільки коли він сам стане, як вогонь, він зможе битися з ним і перемогти, схопити його і понести своєму творінню – людям. Маленьким та слабким людям також треба спочатку навчитися бути з полум’ям. Живильна енергія розтікається по їх єству, і у фіналі вони зливаються з Прометеєм у єдиному радісному та екстатичному пориві. Все заливає світло, і падає завіса.
Прометей в цьому випадку вже не просто титан, що несе вогонь, а саме прагнення до величі духу, титанічне прагнення. Це той потенціал в кожному з нас, що прагне до кінетичного втілення. Ми поступово підходимо до життя, обережно торкаємося його гострих боків, вчимося танцювати з ним щось на зразок танго-вальсу. І якщо нам вистачає сил та терпіння, то в результаті ми здобуваємо те, до чого прагнули – море палаючого щастя, захоплення глибокого настільки, що воно охоплює все тіло від маківки до кінчиків пальців ніг.
Екстаз також не схожий на щось однозначно приємне та світле. Дионісіський екстаз завжди балансував на межі творення (родючої сили Природи) і вбивства, руйнації (хижацтва та надлишку внутрішньої енергії). Тому це також темна і неоднозначна стихія. Вона вирує і танцює, заплющує очі й змушує кричати. Гримаси людини в екстазі дуже схожі на гримаси болю. Якщо біль свідчить про життя, то екстаз – також. Знову відчувається дивина медалі при двох боках. Темрява – це просто зворотній бік світла. Сама людина, як і все живе, поєднує в собі гармонію та порушення гармонії. Тому екстаз – це гра, це містерія творення світів. Це симфонія космічних сил, що стикаються, вирують і постійно стверджують нове буття. Життя – це процес, це балансування на межі мороку порожнечі та палючого світла енергії, що стикається з нею.
В симфонії це втілено як постійних рух від тонкого, внутрішнього, суто індивідуального до масштабності всесвітнього, загального, космічного. І апофеоз стає завершенням, довершенням всіх цих стихій, цього виру творення. Він розливається на межі нервів фінальним, сліпучим акордом. Весь твір був спрямований до нього, але він жодного разу не гарантував його появу, обов’язковість саме такого кінця. В цьому і є розпал скрябінського драматизму (я б навіть сказав – трагізму), у непередбачуваності, рухливості всієї музичної конструкції, відсутності статичної звички до щасливого або нещасливого фіналу.

Етюди та прелюди Скрябіна – це дивовижні маленькі картини. В них і пейзажі, і емоційні ландшафти (“emotional landscapes” – Bjork), і маленькі фотографії, де можна побачити ріки та дерева, дощ та сніг, безкінечні відтінки сонячного світла... і тонку посмішку, ніяковіння перших нот любовного почуття, погляд у небеса, захоплення і порив до високої, космічної думки. Етюди Скрябіна – наче величезний набір фарб, що розцвічують життя собою. Ти слухаєш їх, а простір навколо набуває нового, не знаного раніше сенсу, тонких вібрацій, що або ніжно резонують у спокійному потоці акордів та тонких мелодійних мережив, або підхоплюють тебе на тривожні хвилі й закручують у вихорі до суворих, осяяних грізним сонцем хмар. В цьому пульсі весь Скрябін – поєднання мегаломанії та героїзму в його характері, екстаз життя на межі болю і ніжність, здатність до лагідного кохання. Він дійсно, як полум’я, то пече, то зігріває. І ти ніколи не будеш упевненим – як саме його звук подіє на тебе в кожний новий момент.

Соната № 1 у фа-мінорі, оп.6 – це битва. Написана в зв’язку з особистим протистоянням хворобі та першим розчаруванням життя, вона втілює почуття тяжких роздумів, гострих голок сумнівів, урочисте сподівання. Це нервові рухи героя по кімнаті, шалене море його душі, де особистість шукає хоча б щось тверде, що могло повернути їй рівновагу, врятувати її від смертельного виру відчаю. Він підходить до вікна, дивиться на хижий і скажений світ, повертається в сутінки кімнати, але знову бажає дивитись назовні, дивитися сміливо і впевнено. Закінчується все похоронним маршем, але у завершенні важких і скорботних акордів, що пульсують в такт замираючому серцю, чутно якесь миттєве, майже непомітне просвітлення, маленька надія на нове народження, що наслідує смерть старої форми твоєї особистості. Напевно, це цілком логічне завершення першої битви, такої собі ініціації молодої людини в світі постійного протиборства порожнечі та творчої енергії особистості. Акуна Матата. Або муки переродження. Ти втрачаєш дитячу лялечку, але набуваєш доросле тіло, що, наче метелик, розправляє крила – кольорові, сильні...

Соната № 2 в соль-мінорі, оп.19 (Соната-фантазія) звертаються до таких глибоких і різнобарвних течій людської душі, що здається, наче всередині тебе підіймається така тепла хвиля виблискуюча грайливими променями невидимого внутрішнього сонця... а може, ця хвиля, це тонке, але сильне переживання – і є сонце? Твоє внутрішнє сяйво...
У другій частині – Престо – хвиля розбурхується, вирує в танці хвилюючої, тремтячої веселки. Каскади фантастичних кольорів сплітаються в повітряні гірлянди рухливого світла, і розчиняються в глибинах твого глибинного єства, залишаючи слід, схожий на миттєвий спогад після дивовижного сну. Все ніби доторк до образу образів, центру всіх твоїх фантазій, що створюються бажаннями високих насолод...

Сказати про всі твори Скрябіна означає написати книгу. Книгу віршів. В ній епос буде перетікати в лірику, лірика – в драматургію, а все разом буде осяяне світлом геніального звуку. Не намагайтеся напружувати мозок, щоб чути, навпаки – відкрийте його, розслабте, і музика потече крізь вуха життєдайним потоком, первинною енергією. Вона засіб і вона мета. Вона двері та ключ, ріка та берег, небесне і земне. Вона – нить, що зшиває собою дуальність світу, повертає нас до глибин процесу життя...

ІІ. ЕПОХА
Оцінки музики Скрябіна суперечливі. Так було в його сучасності, так, напевно, залишається справа і зараз. Він завоював повагу та визнання класика, але чи знайшла його музика свою нішу у загальному історичному процесі не як минуле, а як те, що не старіє? Утаємничені в красу Срібного віку і загального культурного ренесансу початку ХХ ст. постійно звертаються до неї, але чи застосовують вони цей спадок сьогодні? Ідеї літераторів і музикантів романтичні і піднесені, але не позбавлені раціональних зерен.
В одній думці діячі Срібного віку були стовідсотково правими – мистецтво дійсно здатне змінити світ на краще. Зараз, коли людство впритул почало вивчати комунікації, співвідношення інформаційних просторів та дійсності, ми можемо точно сказати, що мистецтво має вплив на свідомість людини та суспільства в цілому. Воно створює семіотичну (тобто символічну) модель комунікацій. Телебачення (фільми, серіали, концерти), шоу-бізнес – будують свідомість глядача. Хоча це далеко не найкращі впливові чинники, але коріння в них уходить у мистецтво, вони доводять, що такий спосіб спілкування дає свої плоди.
За допомогою мистецтва та освіти людина набирає благородства. Так, цей стан душі, цей набір внутрішніх установ, який називають „внутрішньою культурою” не є привілеєм походження, він може бути придбаний кожним, хто має для цього достатньо розумових здібностей, і навіть менше. Згадайте приписку Фрідріха Ніцше до книги „Так казав Заратустра” – „Книга для всіх і ні для кого”. Це означає, що звернутися до цього джерела думок і зрозуміти його може кожний, воно існує незалежно, саме по собі, як будь яке водяне джерело, але завжди несе у собі життя. Мистецтво та освіта розвивають здатність до аналізу, критичного мислення, прогнозування – тобто дає можливість розбудовувати власне життя. Це означає, що не можна ставитися до мистецтва тільки як до розваги або до сфери, що не стосується практичного боку життя.

Музика Скрябіна збагачує. Вона вчить одночасно емоційності та силі духу. Тісно пов’язана з власним духовним пошуком композитора і його подоланням перешкод (хвороба правиці, що могла позбавити музики назавжди, прикрі враження і розчарування життя), творчість насичена темою духовного вибуху, битви за право на життя і самоствердження.

„Великий і могутній той, хто відчув відчай, але переміг його!” – А. Скрябін

Містичний початок скрябінського мистецтва – це глибока повага до життя та до місця людини в ньому. Це здатність відчувати світ чимось більшим, аніж безликою сукупністю фізичних процесів. Це містика пізнання, коли пошук початку речей дарує почуття всієї внутрішньої палітри будь-якого явища. Одночасно це поклик піднятися над самим собою, вираження бажання досягнути справжньої величі духу. Також це оспівує здатність людини до творчості, до творення дійсного світу у вольовому акті.

Виконавчий талант в класиці дуже важливий для розуміння музики. Кожний виконавець залишає відбиток власної особистості на творі. Пройшло багато часу з пори, коли Скрябін жив і творив, коли ще свіжою була пам’ять про нього та ті образи, що він вкладав у свої твори.
Чи хтось ще пам’ятає ту глибину, що повинна відкриватися за кожним його звуком? Чи не стерся образ, залишивши лиш обіцянку картин, наче древня антична фреска? Світ безжально викривив усі неприйнятні для нього ідеї, вкрав у них силу та міць (небезпечність та свавілля). „Підстриг” їх під себе.
Тепер, коли ми чуємо виконання Скрябіна новітніми музикантами, не вистачає вогню і нервовості в їх виконанні. Звуки божественно чисті, записані на прекрасному устаткуванні, але твоя уява вже просить сильніших емоцій, добудовує все, чого не вистачає виконанню. Набагато краще чутно грім внутрішніх штормів з-під пальців Володимира Софроницького, Святослава Ріхтера. Вони ближчі до Скрябіна хронологічно та емоційно, вони не намагаються „прилизати” його звук, його бурхливі думки. Ці піаністи самі зливаються з автором у екстатичному почутті музики. Виконання Piers Lane набагато м’якше, виваженіше, більш академічне. Всього він просто не здатний відняти у музики, бо її характер закладений в самій партитурі, але все таки виконання Piers трохи скрадає надлишок душі. Просто приємно слухати чистий, не заплямований вадами запису звук, але...

Дехто бажає вважати Скрябіна містиком, дехто – просто талановитим музикантом, але істина, як завжди, має свій власний баланс. Не можна відривати музику від метафізичного світогляду її автора, цей аспект є дуже важливим у створенні звуку, він, фактично, задає йому образність, центральну ідею творчості, навколо якої вона будується. Але не можна й забувати про глибоку індивідуальність композитора у своїх поглядах, яку неможливо вмістити в будь-які рамки релігій або філософських течій. Такі люди, як він не наслідують істини та канони, а створюють їх.

Можливо пізніше, коли наші нащадки осягнуть життя Землі історично та геологічно, вони оцінять вклад кожного митця в розвиток людства і світу. І тоді, з висоти прожитих століть вони скажуть, що мистецтво дійсно змінило світ, пронесло його через темні епохи і зробило сильнішим, кращим.