Дивовижно сполучаються партії різноманітних інструментів у композиції. Існуючи по окремості, вони повністю зливаються в ансамбль, в доповненні одне одного, стають нероздільними, утворюючи цільну рухливу картину звуку. Це можна порівняти лише з архітектурою, де окремі елементи декору та технічних конструкцій неповторно організують простір, утворюють неподільну – індивідуальну – конструкцію, стіну. Це наче рухлива нерухомість. Партії налягають одна на одну, кожний звук займає належне йому місце, все відбувається саме так, як треба.
Тільки коли ти повністю обертаєшся на слух, можеш відчути звукову картину повністю і здивуватися цій неможливій цільності, взаємній обумовленості. Повна, насичена картина, залізна логіка постає перед очами уяви. Емоційна страва, емоційний вузол, емоційна архітектоніка вибудовує палаци, насичуючи сприйняття глибоким відчуттям неповторного буття, його квінтесенції. Гармонія зводить колони, накриває конструкцію куполом, простір ущільнюється, щоб впустити до себе ліпнину мелодії, безпосередню естетику, декор, що є фінальним рухом дійства, його сюжетом, центром.
Композиція з декількох частин подібна до декількох залів, декількох просторів, що утворюють анфіладу відчуттів, анфіладу буттєвої еволюції. Від трагедії до комедії, від гімну до реквієму може рухатися душа, залишаючи слід кожного руху в звуці. Або ж сам звук є безпосереднім рухом душі, він не є засіб, але мета, не те, що спричиняє чи відображає буття, а є саме буття?.. Музика і вербальне мистецтво дорівнюють одне одному за модулем. Одне декодує і рекодує інше, нота є джерелом літери, літера є джерелом нот. Це сполучення думки і почуття, душі та розуму. Якщо вербальне мистецтво є посередником між матеріальним і нематеріальним, то музика здебільшого саме нематеріальна, духовна, та ланка матеріалізації енергії, що максимально наближена до душі.
Архітектура одночасно користується двома методами – математичним та мистецьким. Організація простору не може існувати без рівноваги елементів-носіїв, без узгодження фізичних сил цього простору. За це відповідає математика. Але сама організація простору окрім утилітарного змісту має значення духовної насолоди, що змушує архітектора наділяти лінії організованого простору естетичним сенсом, тобто – красою. Таким чином організація простору є наділенням його рисами власного „я”, відповідністю чуттєвим фантазіям. Архітектура дає одночасно засіб виживання і стартовий майданчик до подальшої сенсуальної розбудови внутрішнього світу людини. Психіка (духовність) формується оточенням (матеріальністю) за допомогою створення оптимального середовища. „Стіни допомагають думати”.
Для кожного окремого духу має створюватися відповідний простір, але сучасне матеріальне становище людей (читай – стан тіла) не дозволяє отримати такий необхідний фактор життя. Доводиться шукати прихист у багатоповерхових коробках, що заганяють дух у подібність, масовість. Поки що суспільство не розвилося достатньо, щоб узгоджувати кількість потреб з якістю їх реалізації. Відсутня соціологічна математика, що будується знову ж таки – на ґрунті духовного розвитку прагнень.
Математика є тим родом мистецтва, що відповідає за взаємовідношення фізичного. Вона рахує та вираховує міри світу, віднаходить кількісні закономірності й через них визначає – якісні. Числа – літери матеріального, формули – його поезія. Математика – поетика фізичного світу. Це поетика об’єктивного. Мистецтво є його продовженням і протилежністю, свого роду „янем до яна”. Це – суб’єктивне, нематеріальне, духовне. Але вони неподільні. Адже матеріальне несе на собі духовне, а останнє не може існувати без першого. Просто ці два мистецтва пізнають світ з різних його боків, різних початків. І сплетені вони одне з одним набагато щільніше, ніж може здаватися на перший погляд.
Літературна поезія, музика мають ритмічну природу. Ритміка може бути явною чи прихованою, фабульною чи формальною, але вона завжди має бути. У цьому є відмінність мистецтва від, скажімо, технічної літератури чи шуму. А сам ритм є властивістю буття, що може бути виміряна математичним методом. Також ритм утворює свою власну геометрію. В літературі це композиція строк, у музиці – побудова періоду з його підрозділами. Все це можна намалювати, перевести у геометричну відповідність. Для кожної форми мистецтва, навіть для кожного твору буде характерна власна математична форма. Але математика чисто формальна. Відсутність фабули, енергетичного насичення, „фізичного сенсу” робить цю форму мертвою. Саме відчуття та думки насичують форму, надають їй особливе єство. Тому так звана „числова поезія”, де строки будуються із назв чисел відповідно до поетичного розміру, є не більше, ніж простою забавкою, що не залишає в душі почуттів окрім гумору.
Ритм є кінетичною енергією буття, емоції, думки та числа є матерією, що наділена енергією потенційною. Обидва боки існування доповнюють одне одного до повної реалізації (утворення реальності).
Висновком сказаного є ширше розуміння творчої діяльності як такої. Наука не так далека від мистецтва, що має нібито цілком суб’єктивну, або ж – ліричну природу. Просто наука є протилежним входом до храму розуміння реальності. Критичний та скептичний науковий погляд необхідний для збереження ясності свідомості, це є свого роду якорем душі у змішаних в одне море баченнях - зовнішньому та внутрішньому. Але рух уперед неможливий, якщо психіка стане повністю підвладною матеріальному сприйняттю. Тоді постраждає її чуттєва природа, яка є рівнем глибшим за розум відносно особистості. Вихід полягає у збалансованості цих початків. І кожному роду мистецтва з його течіями думки має бути притаманна власна образна система, що по-своєму застосовує математичний метод. Якщо сказати метафорично, математика має бути злітною смугою для почуттів, скомбінованих у мистецькі твори. Врешті-решт, усе це неподільно.
Показ дописів із міткою Літературне. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Літературне. Показати всі дописи
неділя, 18 жовтня 2009 р.
вівторок, 22 вересня 2009 р.
Приватне ніцшезнавство
Якщо мене спитати про мою любов до філософії Ніцше, то я радше промовчу. Певно, це буде дуже суб’єктивним, а де в чому ще й релігійним, але я віддаю перевагу відчуттю та практичному застосуванню позицій цієї філософії в двох формах. Перша – це філософія як-вона-є, друга – це власна інтерпретація її. Коли я зустрічаю в мережі сліди так званих „ніцшеанців”, я розумію, що:
а) філософію Ніцше інтерпретують суто матеріалістично, до того ж релігійно, що робить її аналогом атеїзму, який сам є догматичною системою того ж зразку, що і релігія;
б) спрямовують проти когось іншого, хоча в першу чергу вона звертається до самої людини, до внутрішнього, а не зовнішнього світу.
Відсутність самокритики та самопізнання (читай зухвалість і самовпевненість) роблять тих „ніцшеанців” звичайними марнославними зверхніми „нахабами”, про яких Ніцше і казав у своєму Заратустрі (порівняйте історичний розвиток християнства з позиціями Євангелій). Саме через це я не хочу виводити конкретну систему вартостей для суспільного, тобто зовнішнього вживання. Це означало б творити нову державу, а саме державу Ніцше називає „найхолоднішим з усіх холодних чудовиськ”. Тобто, перед тим, як будувати державу, треба побудувати самого себе. „Стати тим, ким ти є”, тобто – поглянути в вічі своїм чеснотам і хибам та зрозуміти, що з ними треба зробити, аби стати кращим.
Філософія Ніцше перша стверджує контекстуальне сприйняття дійсності, заперечує безумовність тих чи інших реакцій та вчинків. Тому в справі само-побудови треба навчитися відчувати й аналізувати контексти, в яких ти опиняєшся. Лише декілька цінностей можуть утворювати непорушний кістяк, фундамент, на якому будується поведінкова модель, все інше має бути таким собі інструментарієм, що використовується відповідно до умов, у яких ти опинився. Це складно. Складно прийняти вірне рішення, зрозуміти максимально позитивне розрішення ситуації, не потрапити в оману. Досвід є мечем, що рубить той вузол Гордія. І не завжди він ріже так, як треба. Для того, щоб зрозуміти політику дій часто доводиться пережити декілька болісних помилок. Питання совісті в цьому сенсі відповідає фройдівському „над-Я”, що є баченням ідеального себе. Коли ти вчиняєш нижче за цей ідеал, відчуваєш незадоволення, що в особливо емоційних людей проявляється психологічним болем. Але це не є справа категоричного імператива чи чогось на зразок того. Це, власне, вияв небайдужості до самого себе, до свого характеру. Ніцшевська проблема постає в цій справі, коли йдеться про витоки твого „над-Я”. Чи це твій власний досвід, чи це правила, що тобі нав’язало суспільство? В другому випадку цінність правил ніколи не буде виявлена, бо залишиться сліпим мораторієм, завісою, за яку людина буде прагнути зазирнути. Заборонений плід – солодкий, якщо не розумієш, що він отруйний. А з іншого боку, гомеопатія здатна лікувати людей саме отруйними в великих кількостях речовинами. Тому вартість теж має бути випробувана, досліджена, застосована до тих чи інших контекстів. Така анатомія – це теж породження ніцшевського прагнення до правди. А сенс правди полягає в тому, що тільки вона робить нас і наше суспільство життєздатним. І перш за все ця правда має бути сказаною відносно самого себе.
Професійні ж філософи знецінюють Ніцше через те, що не враховують духовність його творів. Духовність узагалі часто відкидається науково-філософськими позиціями. Прагнення до безособового споглядання речей приводить до того, що наукові методи перестають відповідати своєму предметові. Доходить до того, що не засоби мають відповідати меті, а мета – засобам. Так було з літературознавством, яке прагнули сполучити з математичними методами задля досягнення точності. Так відбувається з філософією при її тязі до систематизації й вилучення поглядів з контексту мислення автора. І при цьому вони завжди кажуть: „*** вважав, що...” Як сказав автор передмови до „Народження трагедії з духу музики” (вид. „Азбука”, СПб, 2005 р.) Б. Г. Соколов: „Писати про Ніцше важко... – ні, не те слово, - мучительно важко. Бо це потребує повної віддачі „енергетично”. Якщо немає повної віддачі, то краще взагалі не писати про Ніцше, краще відійти вбік... „Проти” ти або „за” Ніцше – яка різниця? Головне – не бути байдужим”.
Забери якісь „більші за розмірами” позиції цієї філософії, й викривиться вся картина. Ці позиції нерозривно пов’язані з кожними думками, що викладені в численних афоризмах філософа, навіть якщо вони епізодичні. У власній передмові до книги „Ранкова зоря” Ніцше радить читати книгу повільно та завершує його словами: „Навчіться же добренько читати!” Систематизація через висмикування окремих думок із контексту дорівнює неуважному читанню, бо тоді забувається про дух, який виражається в лінгвістичній та фабулярній складових книги. Якщо ж виражатися образно, то Ніцше протягом своїх книжок навчає нас плавати у холодній воді. Спочатку ми занурюємось у крижану купель, мороз пробирає нас до самої душі і залишає відчуття жахливої порожнечі, але обов’язково з’являється теплий голос, що підказує нам, як плавати в цій воді, як не потонути. При чому, це не готові відповіді, а скоріше накачування м’язів для власної творчості. З часом ми звикаємо до температури і навчаємося видобувати з безодні для себе тепло. Самі. Власними силами.
Коли ж роблять систематизацію, то не лишають нічого, крім крижаної води, а отже роблять цю подорож намальованою на пласкій дошці. Коли перетворюють Ніцше на релігію, то не лишають нічого, крім теплого голосу, що дорівнює „гласу божому” з його категоричними імперативами. Тобто вчаться шаблонам, а не засобам. Це стосується обох партій дослідників Ніцше.
Хто виграє? Виграє той, хто орієнтується на власний розум, а отже точить його, наче бойовий меч, оздоблює магічними рунами сумніву лезо логічних методів, уміє застосовувати логіку для випробовування самої логіки та тісно сполучає розумові дії з практичним досвідом. Той, хто вклоняється лише тоді, коли зрозуміє і випробує вартість будь-яких слів. У цьому сенсі найбільшим ніцшеанцем буде індивідуаліст, що не полишений здатності тверезо і глибоко досліджувати й оцінювати життя. Особливо, якщо з ним поряд поставити ту більшість так званих „ніцшеанців”.
Що стосується мого суто суб’єктивного сприйняття філософії, то для мене книги Ніцше – це джерело світла і глибокої духовної насолоди. Кожне слово Заратустри дихає життям, наближене до тебе, бо сам не раз переживав подібні духовні перепади, втрачав сили, але віднаходив шлях і продовжував похід. Це спокійна ріка зі світанкового Сонця, що діє, наче підбадьорюючий крик на спортивних змаганнях. Читати ці книги – це поринати у світ інтелектуальної пригоди, світ насичених, завжди нових кольорів, що невпинно рухаються в своїй життєдіяльності. Це мрія... мрія. що постійно здійснюється, бо ти сам утілюєш її в собі. Світ навколо поступово міняється, йде їй услід шлейфом, наче слід за пливучим човном.
Через те, що Ніцше сам художник, сприймати його теж треба – художньо, тобто – не бути байдужим, як було написано вище. Тільки тоді його слова перетворюються на двері до глибин життя, які можна пізнати...
а) філософію Ніцше інтерпретують суто матеріалістично, до того ж релігійно, що робить її аналогом атеїзму, який сам є догматичною системою того ж зразку, що і релігія;
б) спрямовують проти когось іншого, хоча в першу чергу вона звертається до самої людини, до внутрішнього, а не зовнішнього світу.
Відсутність самокритики та самопізнання (читай зухвалість і самовпевненість) роблять тих „ніцшеанців” звичайними марнославними зверхніми „нахабами”, про яких Ніцше і казав у своєму Заратустрі (порівняйте історичний розвиток християнства з позиціями Євангелій). Саме через це я не хочу виводити конкретну систему вартостей для суспільного, тобто зовнішнього вживання. Це означало б творити нову державу, а саме державу Ніцше називає „найхолоднішим з усіх холодних чудовиськ”. Тобто, перед тим, як будувати державу, треба побудувати самого себе. „Стати тим, ким ти є”, тобто – поглянути в вічі своїм чеснотам і хибам та зрозуміти, що з ними треба зробити, аби стати кращим.
Філософія Ніцше перша стверджує контекстуальне сприйняття дійсності, заперечує безумовність тих чи інших реакцій та вчинків. Тому в справі само-побудови треба навчитися відчувати й аналізувати контексти, в яких ти опиняєшся. Лише декілька цінностей можуть утворювати непорушний кістяк, фундамент, на якому будується поведінкова модель, все інше має бути таким собі інструментарієм, що використовується відповідно до умов, у яких ти опинився. Це складно. Складно прийняти вірне рішення, зрозуміти максимально позитивне розрішення ситуації, не потрапити в оману. Досвід є мечем, що рубить той вузол Гордія. І не завжди він ріже так, як треба. Для того, щоб зрозуміти політику дій часто доводиться пережити декілька болісних помилок. Питання совісті в цьому сенсі відповідає фройдівському „над-Я”, що є баченням ідеального себе. Коли ти вчиняєш нижче за цей ідеал, відчуваєш незадоволення, що в особливо емоційних людей проявляється психологічним болем. Але це не є справа категоричного імператива чи чогось на зразок того. Це, власне, вияв небайдужості до самого себе, до свого характеру. Ніцшевська проблема постає в цій справі, коли йдеться про витоки твого „над-Я”. Чи це твій власний досвід, чи це правила, що тобі нав’язало суспільство? В другому випадку цінність правил ніколи не буде виявлена, бо залишиться сліпим мораторієм, завісою, за яку людина буде прагнути зазирнути. Заборонений плід – солодкий, якщо не розумієш, що він отруйний. А з іншого боку, гомеопатія здатна лікувати людей саме отруйними в великих кількостях речовинами. Тому вартість теж має бути випробувана, досліджена, застосована до тих чи інших контекстів. Така анатомія – це теж породження ніцшевського прагнення до правди. А сенс правди полягає в тому, що тільки вона робить нас і наше суспільство життєздатним. І перш за все ця правда має бути сказаною відносно самого себе.
Професійні ж філософи знецінюють Ніцше через те, що не враховують духовність його творів. Духовність узагалі часто відкидається науково-філософськими позиціями. Прагнення до безособового споглядання речей приводить до того, що наукові методи перестають відповідати своєму предметові. Доходить до того, що не засоби мають відповідати меті, а мета – засобам. Так було з літературознавством, яке прагнули сполучити з математичними методами задля досягнення точності. Так відбувається з філософією при її тязі до систематизації й вилучення поглядів з контексту мислення автора. І при цьому вони завжди кажуть: „*** вважав, що...” Як сказав автор передмови до „Народження трагедії з духу музики” (вид. „Азбука”, СПб, 2005 р.) Б. Г. Соколов: „Писати про Ніцше важко... – ні, не те слово, - мучительно важко. Бо це потребує повної віддачі „енергетично”. Якщо немає повної віддачі, то краще взагалі не писати про Ніцше, краще відійти вбік... „Проти” ти або „за” Ніцше – яка різниця? Головне – не бути байдужим”.
Забери якісь „більші за розмірами” позиції цієї філософії, й викривиться вся картина. Ці позиції нерозривно пов’язані з кожними думками, що викладені в численних афоризмах філософа, навіть якщо вони епізодичні. У власній передмові до книги „Ранкова зоря” Ніцше радить читати книгу повільно та завершує його словами: „Навчіться же добренько читати!” Систематизація через висмикування окремих думок із контексту дорівнює неуважному читанню, бо тоді забувається про дух, який виражається в лінгвістичній та фабулярній складових книги. Якщо ж виражатися образно, то Ніцше протягом своїх книжок навчає нас плавати у холодній воді. Спочатку ми занурюємось у крижану купель, мороз пробирає нас до самої душі і залишає відчуття жахливої порожнечі, але обов’язково з’являється теплий голос, що підказує нам, як плавати в цій воді, як не потонути. При чому, це не готові відповіді, а скоріше накачування м’язів для власної творчості. З часом ми звикаємо до температури і навчаємося видобувати з безодні для себе тепло. Самі. Власними силами.
Коли ж роблять систематизацію, то не лишають нічого, крім крижаної води, а отже роблять цю подорож намальованою на пласкій дошці. Коли перетворюють Ніцше на релігію, то не лишають нічого, крім теплого голосу, що дорівнює „гласу божому” з його категоричними імперативами. Тобто вчаться шаблонам, а не засобам. Це стосується обох партій дослідників Ніцше.
Хто виграє? Виграє той, хто орієнтується на власний розум, а отже точить його, наче бойовий меч, оздоблює магічними рунами сумніву лезо логічних методів, уміє застосовувати логіку для випробовування самої логіки та тісно сполучає розумові дії з практичним досвідом. Той, хто вклоняється лише тоді, коли зрозуміє і випробує вартість будь-яких слів. У цьому сенсі найбільшим ніцшеанцем буде індивідуаліст, що не полишений здатності тверезо і глибоко досліджувати й оцінювати життя. Особливо, якщо з ним поряд поставити ту більшість так званих „ніцшеанців”.
Що стосується мого суто суб’єктивного сприйняття філософії, то для мене книги Ніцше – це джерело світла і глибокої духовної насолоди. Кожне слово Заратустри дихає життям, наближене до тебе, бо сам не раз переживав подібні духовні перепади, втрачав сили, але віднаходив шлях і продовжував похід. Це спокійна ріка зі світанкового Сонця, що діє, наче підбадьорюючий крик на спортивних змаганнях. Читати ці книги – це поринати у світ інтелектуальної пригоди, світ насичених, завжди нових кольорів, що невпинно рухаються в своїй життєдіяльності. Це мрія... мрія. що постійно здійснюється, бо ти сам утілюєш її в собі. Світ навколо поступово міняється, йде їй услід шлейфом, наче слід за пливучим човном.
Через те, що Ніцше сам художник, сприймати його теж треба – художньо, тобто – не бути байдужим, як було написано вище. Тільки тоді його слова перетворюються на двері до глибин життя, які можна пізнати...
середа, 16 вересня 2009 р.
Реферативна література
Час людського життя – обмежений. Світ – постійно змінюється. Через ці два фактори людина не може пізнати всього. Доводиться займатися такою собі „духовною економікою” – визначати, як ергономічно розташувати в часі процеси виживання, пізнання та самореалізації.
За таких умов підвищується важливість такої функції літератури, як реферативна. За сутністю, вона відноситься до підрозділу гносеологічної функції літератури, яка сама по собі вже є узагальненням життєвих ситуацій задля їх пізнання, оцінки і рішення. Тексти нових поколінь структурують тексти попередніх, досліджують їх, вміщують в контексти. Енна кількість книжок об’єднується в одну монографію за принципом „дерева”. Фахівець зі своїми дослідженнями стає вузловою точкою, до якої читач може звернутися задля ознайомлення з досвідом минулого, не витрачаючи час на перечитування всього об’єму літератури. Звичайно, такий підхід не замінить безпосереднього дослідження, але кожна докладна монографія дозволяє зорієнтуватися в думках і контекстах, до яких вони мали відношення на час створення і сьогодні. Це краще, ніж „летючі” книжки на кшталт „Спіноза за 90 хвилин”, бо подають відомості не в скороченому (поверхневому), а в концентрованому вигляді, оздоблені науковим коментарем з різними ракурсами погляду. Звісно, що йдеться про зразок монографічного твору, його ідеальний варіант. Завжди треба робити поправку на заангажованість автора та рівень його професіоналізму.
Нова епоха інформаційного розвитку дала нам гіпертекст, тобто структуру інформації, що полягає в декількох змістовно поєднаних за допомогою посилань текстах. Таким чином тема кореневого тексту розкривається ширше, бо надає доступ до всіх необхідних відомостей стосовно себе самого. Таким чином може бути побудований і художній текст. Для автора такого твору корисним і цікавим буде поєднання художнього тексту з дослідженнями, для читача художній текст дасть набагато більше корисної інформації, ніж зазвичай. Якщо література є за своєю природою образним узагальненням життєвого досвіду, то завжди корисно поєднати цей досвід зі шматками відносних до нього інформаційних блоків. Є багато авторів, що у своїй творчості наслідували філософські системи, надавали їм художнє обґрунтування. Таким чином створювався гіпертекст, що складався з декількох книжок. Одна книжка могла підсумовувати декілька попередніх, передаючи їх квінтесенцію в поєднанні із застосуванням до життєвого досвіду.
Подібний підхід надає художній літературі більше універсальності, вводить її в означений контекст історії думки. Безпосередній життєвий досвід пристосовується до теоретичних систем минулого, таким чином відбувається постійна переоцінка цінностей у свідомому інформаційному просторі, а не в підсвідомості соціальних груп. Якщо останній процес може бути виявлений тільки постфактум, у поведінці людей чи їх груп, то літературне освітлення надасть можливості простежити за ходом думок і почуттів та вчасно скорегувати їх у позитивний бік, або ж підготуватися до негативних наслідків. Отже, реферативна функція стосовно художньої літератури набуває важливості. В контексті постмодерного мислення вона також повністю себе виправдовує, адже настав час переосмислення досвіду минулого, введення його в новітні дискурси, випробовування цінності тих чи інших постулатів культури.
У якості прикладу текстів з ознаками реферативності та гіпертексту наведу:
О. Забужко „Notre Dame D’Ukraine”, „Філософія української ідеї та європейський контекст” – монографічна сутність, велика кількість використаної літератури, цитат. Наукова цінність робіт цієї авторки ставиться під сумнів іншими фахівцями, але їх інформативність дозволяє дізнатися багато нового про предмети досліджень.
В. Пєлєвін „Generation „П”, „Ампір „V”, „Священна книга перевертня” – тут реферативність досягається за рахунок алюзій, ремінісценцій, введення наративів минулого в сучасний контекст.
Г. Макаренко „Філософія і музика: Шопенгауера, Вагнер, Ніцше” – культурологічна монографія, що репрезентує місце музики в системі поглядів означених філософів. Порівняно з іншими рефератами означеного предмету, ця книга подає найбільш докладне і найменш упереджене висвітлення.
Книги Л. Дереша – відповідаючи постмодернізму за стилем мислення, так само, як і книги Пєлєвіна, вони розширяють інформативність за рахунок алюзій та ремінісценцій, але це здебільшого архівація різноманітних сучасних культурних течій через застосування посилань на них в сюжетних лініях.
Дуже виразним прикладом є книги Мілана Кундери. Він настільки щільно поєднує дослідження і роздуми з художнім змістом твору, що їх неможливо розірвати без пошкоджень загального розуміння тексту. Читаючи його книжки, стаєш набагато більш ерудованим.
Яким чином пишеться максимально інформативна література? По-перше – береться така тема, що потребує широкого спектру знань як читача, так і автора. По-друге – вивчається достатня кількість літератури, що дозволяє максимально осягнути предмет. По-третє – виклад ведеться за можливістю – доступною мовою, в такій формі, щоб не просто передати читачу необхідну для розуміння фабули інформацію, а й зацікавити в ній. В цьому сенсі одним зі зразків можна назвати книжки Стівена Кінга. Белетристичні за суттю, вони дуже докладно змальовують реальність і ті процеси, що відбуваються в ній. Це може бути робота пральні, аеропорту, готелю в горах, але це завжди докладно вивчений матеріал + манера викладення, що дозволяє зорієнтуватися в зображених процесах та змушує зацікавитися ними. Після таких книжок читач стає досвідченішим, і йому зекономлено час, який він міг би витратити на пошуки подібної інформації в різних книжках.
Навіщо це робити? По-перше – це користь для самого автора – саморозвиток і ширший горизонт для експерименту. По-друге – це підвищує інтелектуальний рівень суспільства, робить його цікавішим у спілкуванні, освіченішим, а отже – більш цивілізованим. Освічене та ерудоване суспільство бачить життя краще, а отже має більше шансів на творчій спосіб життя. Гадаю, в цьому зацікавлені всі представники людства, навіть самі відлюдкуваті.
За таких умов підвищується важливість такої функції літератури, як реферативна. За сутністю, вона відноситься до підрозділу гносеологічної функції літератури, яка сама по собі вже є узагальненням життєвих ситуацій задля їх пізнання, оцінки і рішення. Тексти нових поколінь структурують тексти попередніх, досліджують їх, вміщують в контексти. Енна кількість книжок об’єднується в одну монографію за принципом „дерева”. Фахівець зі своїми дослідженнями стає вузловою точкою, до якої читач може звернутися задля ознайомлення з досвідом минулого, не витрачаючи час на перечитування всього об’єму літератури. Звичайно, такий підхід не замінить безпосереднього дослідження, але кожна докладна монографія дозволяє зорієнтуватися в думках і контекстах, до яких вони мали відношення на час створення і сьогодні. Це краще, ніж „летючі” книжки на кшталт „Спіноза за 90 хвилин”, бо подають відомості не в скороченому (поверхневому), а в концентрованому вигляді, оздоблені науковим коментарем з різними ракурсами погляду. Звісно, що йдеться про зразок монографічного твору, його ідеальний варіант. Завжди треба робити поправку на заангажованість автора та рівень його професіоналізму.
Нова епоха інформаційного розвитку дала нам гіпертекст, тобто структуру інформації, що полягає в декількох змістовно поєднаних за допомогою посилань текстах. Таким чином тема кореневого тексту розкривається ширше, бо надає доступ до всіх необхідних відомостей стосовно себе самого. Таким чином може бути побудований і художній текст. Для автора такого твору корисним і цікавим буде поєднання художнього тексту з дослідженнями, для читача художній текст дасть набагато більше корисної інформації, ніж зазвичай. Якщо література є за своєю природою образним узагальненням життєвого досвіду, то завжди корисно поєднати цей досвід зі шматками відносних до нього інформаційних блоків. Є багато авторів, що у своїй творчості наслідували філософські системи, надавали їм художнє обґрунтування. Таким чином створювався гіпертекст, що складався з декількох книжок. Одна книжка могла підсумовувати декілька попередніх, передаючи їх квінтесенцію в поєднанні із застосуванням до життєвого досвіду.
Подібний підхід надає художній літературі більше універсальності, вводить її в означений контекст історії думки. Безпосередній життєвий досвід пристосовується до теоретичних систем минулого, таким чином відбувається постійна переоцінка цінностей у свідомому інформаційному просторі, а не в підсвідомості соціальних груп. Якщо останній процес може бути виявлений тільки постфактум, у поведінці людей чи їх груп, то літературне освітлення надасть можливості простежити за ходом думок і почуттів та вчасно скорегувати їх у позитивний бік, або ж підготуватися до негативних наслідків. Отже, реферативна функція стосовно художньої літератури набуває важливості. В контексті постмодерного мислення вона також повністю себе виправдовує, адже настав час переосмислення досвіду минулого, введення його в новітні дискурси, випробовування цінності тих чи інших постулатів культури.
У якості прикладу текстів з ознаками реферативності та гіпертексту наведу:
О. Забужко „Notre Dame D’Ukraine”, „Філософія української ідеї та європейський контекст” – монографічна сутність, велика кількість використаної літератури, цитат. Наукова цінність робіт цієї авторки ставиться під сумнів іншими фахівцями, але їх інформативність дозволяє дізнатися багато нового про предмети досліджень.
В. Пєлєвін „Generation „П”, „Ампір „V”, „Священна книга перевертня” – тут реферативність досягається за рахунок алюзій, ремінісценцій, введення наративів минулого в сучасний контекст.
Г. Макаренко „Філософія і музика: Шопенгауера, Вагнер, Ніцше” – культурологічна монографія, що репрезентує місце музики в системі поглядів означених філософів. Порівняно з іншими рефератами означеного предмету, ця книга подає найбільш докладне і найменш упереджене висвітлення.
Книги Л. Дереша – відповідаючи постмодернізму за стилем мислення, так само, як і книги Пєлєвіна, вони розширяють інформативність за рахунок алюзій та ремінісценцій, але це здебільшого архівація різноманітних сучасних культурних течій через застосування посилань на них в сюжетних лініях.
Дуже виразним прикладом є книги Мілана Кундери. Він настільки щільно поєднує дослідження і роздуми з художнім змістом твору, що їх неможливо розірвати без пошкоджень загального розуміння тексту. Читаючи його книжки, стаєш набагато більш ерудованим.
Яким чином пишеться максимально інформативна література? По-перше – береться така тема, що потребує широкого спектру знань як читача, так і автора. По-друге – вивчається достатня кількість літератури, що дозволяє максимально осягнути предмет. По-третє – виклад ведеться за можливістю – доступною мовою, в такій формі, щоб не просто передати читачу необхідну для розуміння фабули інформацію, а й зацікавити в ній. В цьому сенсі одним зі зразків можна назвати книжки Стівена Кінга. Белетристичні за суттю, вони дуже докладно змальовують реальність і ті процеси, що відбуваються в ній. Це може бути робота пральні, аеропорту, готелю в горах, але це завжди докладно вивчений матеріал + манера викладення, що дозволяє зорієнтуватися в зображених процесах та змушує зацікавитися ними. Після таких книжок читач стає досвідченішим, і йому зекономлено час, який він міг би витратити на пошуки подібної інформації в різних книжках.
Навіщо це робити? По-перше – це користь для самого автора – саморозвиток і ширший горизонт для експерименту. По-друге – це підвищує інтелектуальний рівень суспільства, робить його цікавішим у спілкуванні, освіченішим, а отже – більш цивілізованим. Освічене та ерудоване суспільство бачить життя краще, а отже має більше шансів на творчій спосіб життя. Гадаю, в цьому зацікавлені всі представники людства, навіть самі відлюдкуваті.
субота, 8 серпня 2009 р.
Міфотворчість
Міф - це квінтесенція визначеного чуттєвого аспекту етнічної культури. Він може бути вираженням світогляду, фіксацією важливого досвіду, втіленням прагнень надсвідомого (пріоритети того, що саме виконує функцію важливого визначаються локально), але наратив завжди стосується глибинної форми людського буття - почуттів у різних їх формах.
Міф корелює реальність за допомогою створюваних або відтворюваних у ньому вартісних систем. Фактично, сучасна літературна діяльність - це аналог міфотворення. Незважаючи на те, що сюжети одразу розуміються видуманими, умовними, поведінкові моделі з наративів так само переносяться у життя, якби ці сюжети були документальними. Створений автором світ у власному балансі точності (логічності), емоційності, психологізму та художньої умовності створює і фокусує імперативний імпульс, що запускає ланцюг реакції в абонента. Письменник - творець дійсності, він безпосередньо працює з середовищем людських думок і почуттів, а отже міфотворення це мало не його обов'язок.
"Функція дзеркала" для митця не є вирішальною, адже констатація проблеми не є її рішенням. Отже реалізм не може будувати реальність (хоча чистого реалізму в художній літературі таки не існує, це привілей хронік та документації). Для того, щоб твір мав успіх відносно своєї кінцевої мети, він повинен мати в собі оцінку, визначення поганого і доброго, правильного й хибного, корисного та шкідливого. Окрім цього, він повинен бути всередині загального культурного контексту. Відокремлення сюжетів від сучасних їм дискурсів чревате обмеженням сприйняття абонента ілюзією відсутності альтернатив і завдання йому однобічної моделі поведінки. Це, звісно, міняє реальність, але не в кращий бік - бо руйнує власну психологію суспільства. Втрачається зв'язок з культурою - обмежується бачення дійсності. Це консервує людину в рамках якоїсь субкультури, фактично, наліплює ярлик вже не на його зовнішність, а на його мислення. До речі, цей аспект змушує у творах не тільки ставити, але й аналізувати конфлікти, глибоко промальовувати образи героїв, їх мотивацію. Однозначність правих і винуватих - ознака примітивності мислення або ж належності до масової літератури, про яку мова піде нижче.
Культура сама по собі є балансом між індивідуальним і суспільним, це те, що виводиться у співпраці цих двох половин одного цілого - форми людського співіснування. Отже, працюючи з культурою, митець працює зі свідомістю індивідуума в контексті його суспільного життя, а отже - творить суспільство, або його підрозділи. До руйнації національної культури (чутливості) як наступної форми людської індивідуальності (у ланцюзі я - народ - цивілізація - людство) прагне глобалізація. Це удар ззовні. Спочатку підміняється національна тожсамість, а згодом руйнується й особистість. Тому, як це не дивно, збереження національної культури для індивідуума є сходинкою до збереження свого власного "я". Тут треба зазначити, що підходяща національна культура в наш час є справою власного вибору особистості. Глобалізація шкідлива тим, що взагалі не лишає навіть можливості обрати собі країну за духом, бо всі етнічні "стереотипи поведінки" (Л. Гумільов) підміняються одним загальним - глобальним. Вірніше, тієї країни, що керує процесом. Так було у справі російського комуністичного "інтернаціоналізму", що насправді був звичайним російським націоналізмом. Про це можна знайти у студіях О. Забужко та М. Бердяєва.
Отже, якщо автор прагне до збереження якогось індивідуального типу, то в своєму міфотворенні йому так чи інакше варто озиратися на те суспільство, у якому він мешкає не тільки як на "натовп" або "юрбу", але середовище, в якому людині доводиться розвиватися, тобто як на біологічне явище. В іншому випадку виростає "маса", що прагне лише вульгарного задоволення, навіть якщо воно коштує їм життя, а світу - його цілісності. Така маса перемагає еліту за рахунок кількості, а тоді вже саме існування письменника опиняється під загрозою. Як показав досвід комуністичного буття, він або стає рабом маси, або емігрує, або є розстріляним. В масовому суспільстві же царює тип стверджувальної літератури, що діє на користь підтримки маси у стані маси, та зберігає владу за народженою масою елітою (у сенсі кінцевої мети/потреби, а не рівня освіти, етикету чи на кшталт того). Для масової літератури характерний чіткий підрозділ на позитивні й негативні сторони, поверхневий, схематичний пропис героїв та ситуацій, прямота сюжетної лінії. Така література не ставить питань і не змушує мислити, вона ставить відповіді й позбавляє думок. Масова література - це сучасні серіали про військових та мелодрами, не кажучи вже про нав'язлі на зубах, але й досі актуальні - романи Дар'ї Донцової, жіночі романи. Ще до цього можна додати більшість публіцистичних та художніх матеріалів жовтої преси.
Важливою умовою "гідного" літературного твору, окрім володіння мовою та стилем, є тонке відчуття дійсності, відкриті спостережливі очі митця, здатність оцінювати значення вчинків і подій не тільки відносно сеї хвилини, але й у перспективі, збалансованість чуттєвості й розуму. Все починається з цього "тонкого почуття", яке народжує т. зв. "високі прагнення", "заповітні мрії", а також конструює ідеали, які або руйнуються з часом, або перетворюються на життєве кредо. З нього ж народжується і творчість як спосіб життєдіяльності, в незалежності від царини. Сконструювати міф може тільки така людина, бо тільки вона і здатна "докопатися" до такої речі, як "аспекти чуттєвості культури", тобто побачити психологічну картину суспільства та індивідуума, визначити її структуру й керувати її мінливістю в руслі культурних закономірностей і власного бачення гармонії.
Міф корелює реальність за допомогою створюваних або відтворюваних у ньому вартісних систем. Фактично, сучасна літературна діяльність - це аналог міфотворення. Незважаючи на те, що сюжети одразу розуміються видуманими, умовними, поведінкові моделі з наративів так само переносяться у життя, якби ці сюжети були документальними. Створений автором світ у власному балансі точності (логічності), емоційності, психологізму та художньої умовності створює і фокусує імперативний імпульс, що запускає ланцюг реакції в абонента. Письменник - творець дійсності, він безпосередньо працює з середовищем людських думок і почуттів, а отже міфотворення це мало не його обов'язок.
"Функція дзеркала" для митця не є вирішальною, адже констатація проблеми не є її рішенням. Отже реалізм не може будувати реальність (хоча чистого реалізму в художній літературі таки не існує, це привілей хронік та документації). Для того, щоб твір мав успіх відносно своєї кінцевої мети, він повинен мати в собі оцінку, визначення поганого і доброго, правильного й хибного, корисного та шкідливого. Окрім цього, він повинен бути всередині загального культурного контексту. Відокремлення сюжетів від сучасних їм дискурсів чревате обмеженням сприйняття абонента ілюзією відсутності альтернатив і завдання йому однобічної моделі поведінки. Це, звісно, міняє реальність, але не в кращий бік - бо руйнує власну психологію суспільства. Втрачається зв'язок з культурою - обмежується бачення дійсності. Це консервує людину в рамках якоїсь субкультури, фактично, наліплює ярлик вже не на його зовнішність, а на його мислення. До речі, цей аспект змушує у творах не тільки ставити, але й аналізувати конфлікти, глибоко промальовувати образи героїв, їх мотивацію. Однозначність правих і винуватих - ознака примітивності мислення або ж належності до масової літератури, про яку мова піде нижче.
Культура сама по собі є балансом між індивідуальним і суспільним, це те, що виводиться у співпраці цих двох половин одного цілого - форми людського співіснування. Отже, працюючи з культурою, митець працює зі свідомістю індивідуума в контексті його суспільного життя, а отже - творить суспільство, або його підрозділи. До руйнації національної культури (чутливості) як наступної форми людської індивідуальності (у ланцюзі я - народ - цивілізація - людство) прагне глобалізація. Це удар ззовні. Спочатку підміняється національна тожсамість, а згодом руйнується й особистість. Тому, як це не дивно, збереження національної культури для індивідуума є сходинкою до збереження свого власного "я". Тут треба зазначити, що підходяща національна культура в наш час є справою власного вибору особистості. Глобалізація шкідлива тим, що взагалі не лишає навіть можливості обрати собі країну за духом, бо всі етнічні "стереотипи поведінки" (Л. Гумільов) підміняються одним загальним - глобальним. Вірніше, тієї країни, що керує процесом. Так було у справі російського комуністичного "інтернаціоналізму", що насправді був звичайним російським націоналізмом. Про це можна знайти у студіях О. Забужко та М. Бердяєва.
Отже, якщо автор прагне до збереження якогось індивідуального типу, то в своєму міфотворенні йому так чи інакше варто озиратися на те суспільство, у якому він мешкає не тільки як на "натовп" або "юрбу", але середовище, в якому людині доводиться розвиватися, тобто як на біологічне явище. В іншому випадку виростає "маса", що прагне лише вульгарного задоволення, навіть якщо воно коштує їм життя, а світу - його цілісності. Така маса перемагає еліту за рахунок кількості, а тоді вже саме існування письменника опиняється під загрозою. Як показав досвід комуністичного буття, він або стає рабом маси, або емігрує, або є розстріляним. В масовому суспільстві же царює тип стверджувальної літератури, що діє на користь підтримки маси у стані маси, та зберігає владу за народженою масою елітою (у сенсі кінцевої мети/потреби, а не рівня освіти, етикету чи на кшталт того). Для масової літератури характерний чіткий підрозділ на позитивні й негативні сторони, поверхневий, схематичний пропис героїв та ситуацій, прямота сюжетної лінії. Така література не ставить питань і не змушує мислити, вона ставить відповіді й позбавляє думок. Масова література - це сучасні серіали про військових та мелодрами, не кажучи вже про нав'язлі на зубах, але й досі актуальні - романи Дар'ї Донцової, жіночі романи. Ще до цього можна додати більшість публіцистичних та художніх матеріалів жовтої преси.
Важливою умовою "гідного" літературного твору, окрім володіння мовою та стилем, є тонке відчуття дійсності, відкриті спостережливі очі митця, здатність оцінювати значення вчинків і подій не тільки відносно сеї хвилини, але й у перспективі, збалансованість чуттєвості й розуму. Все починається з цього "тонкого почуття", яке народжує т. зв. "високі прагнення", "заповітні мрії", а також конструює ідеали, які або руйнуються з часом, або перетворюються на життєве кредо. З нього ж народжується і творчість як спосіб життєдіяльності, в незалежності від царини. Сконструювати міф може тільки така людина, бо тільки вона і здатна "докопатися" до такої речі, як "аспекти чуттєвості культури", тобто побачити психологічну картину суспільства та індивідуума, визначити її структуру й керувати її мінливістю в руслі культурних закономірностей і власного бачення гармонії.
середа, 5 серпня 2009 р.
Вербальна музика
Вірші – це музика від мови, тому вміння читати вірші схоже на вміння грати на музичному інструменті. Вірш, так само, як і музичний твір, може бути тихим, повільним, плавним, а може мати суцільні стакато, бути насиченим різкими змінами гучності. Розміри віршів перегукуються з музичними розмірами. Акценти в музиці розставляються так само, як наголоси у віршах.
У своєму циклі „Сім нот” Леся Українка зробила ремарки, що вказують на характер, плин віршів, використавши музичні терміни andante, staccato, hymn. Це якнайкраще відображує музичну сутність віршів, допомагає краще зрозуміти ту емоційну палітру, що передана через слово.
Фактично, вірші – це партитура, яку ти читаєш. Голос в цьому випадку заміняє собою інструмент. Безпосередньо те, що називається „поезія”, народжується в голові під час читання. Це ті образи, які закодовані мовою та ритмікою вірша. Тому для кращого відтворення поезії не можна бути перенапруженим (вийде істерика) чи навпаки – байдужим (вийде „декламація першокласника”). Психічні модулі, себто як уява (пасивна та активна), здатність до емоційної уяви (співчуття), повинні бути тонізовані. Це дає змогу відновити розуміння викладених думок твору та його емоційної палітри.
Ця палітра насправді значно глибша, ніж декілька звичайних слів, що передають її загальний опис. „Сум”, „Радість”, „Веселощі”, „Плач” – це всього лише вершечки емоційного айсбергу. Якщо користуватися лише ними, то можна подумати, що почуття – це річ примітивна та вузька. Це твердження спростовує кількість унікальних творів мистецтва, кожен з яких має свій власний ментально-емоційний сенс. Вся справа у відтінках. Стосовно опису кольорів відтінки можна вважати чимось другорядним, але у справі витвору мистецтва кожний відтінок стає самостійним кольором, без якого тонка мистецька система рушиться, дійсно перетворюючись на щось примітивно-утилітарне, мінімально-виразне.
Вірші не є винятком. В них також кожне почуття розкладається перед читачем подібно до карти, відкриваючи багатство своїх барв. Не можна їх читати „для галочки”, абияк, адже вірші є вираженням твоєї глибинної сутності, результатом тебе, квінтесенцією твого буття. Вчитися читати вірші – свої та чужі – означає поважати себе та інших авторів. Можна і не знати вірші напам’ять, але читати їх виразно, тонко відчуваючи настрій, тонічний емоційний струм – обов’язково. Інакше поезія втрачає саму себе, перетворюється на безцільне та безглузде римування. Саме музика – ритміка думки, трансформована в ритміку слова – надає поезії тієї мало не міфічної сили – сили пісні.
Напевно, в наш час поезія втратила своє значення саме тому, що її розучилися читати.
Пісня як синтез музики та літератури завжди має сильний емоційний вплив. Навіть прості слова, покладені на музику, підсилюють своє значення за рахунок емоційного коду звуку. Тому втрата вміння „глаголом жечь сердца” (О. Пушкін) спричиняє втрату значущого місця поезії в суспільному житті. Поезія обмежується римуванням і ритмізацією лише вербального, але не ментальних коренів. Так писати, застосовуючи класичні кліше, роздмухуючи з незначного почуття або думки цілу пафосну пожежу, може кожен школяр. Але досягти вміння гармонізації внутрішньої енергії почуттів та думок може тільки наполегливо прагнуча до краси та самовдосконалення людина. Її важливим здобутком повинна бути саме відповідність причини (матеріалу, змісту) творчості до форми її вираження. Так кожній ментальній конструкції буде передувати процес її музичного перетворення, мелодійного оздоблення, після якого вимальовуватиметься схема майбутнього твору. І тільки ті речі, що набули найкращої музики стануть здобутком поетичних збірок. Або, якщо виражатися науково, „матимуть художню цінність”. До речі, паливом для творчості може бути і те саме „сміття”, про яке казала А. Ахматова. Важливо тільки те, щоб це сміття не перекочувало в творчість не переробленим, немузичним.
Коли музичність думки поєднається з музичністю твору та музичністю його відтворення (виконання), - поезія знову стане потужним джерелом імпульсів духовного життя, яке буде збагачувати суспільне життя, підіймаючи його на вищий рівень як у мирі (рівновазі), так і у конфліктах (динаміці).
У своєму циклі „Сім нот” Леся Українка зробила ремарки, що вказують на характер, плин віршів, використавши музичні терміни andante, staccato, hymn. Це якнайкраще відображує музичну сутність віршів, допомагає краще зрозуміти ту емоційну палітру, що передана через слово.
Фактично, вірші – це партитура, яку ти читаєш. Голос в цьому випадку заміняє собою інструмент. Безпосередньо те, що називається „поезія”, народжується в голові під час читання. Це ті образи, які закодовані мовою та ритмікою вірша. Тому для кращого відтворення поезії не можна бути перенапруженим (вийде істерика) чи навпаки – байдужим (вийде „декламація першокласника”). Психічні модулі, себто як уява (пасивна та активна), здатність до емоційної уяви (співчуття), повинні бути тонізовані. Це дає змогу відновити розуміння викладених думок твору та його емоційної палітри.
Ця палітра насправді значно глибша, ніж декілька звичайних слів, що передають її загальний опис. „Сум”, „Радість”, „Веселощі”, „Плач” – це всього лише вершечки емоційного айсбергу. Якщо користуватися лише ними, то можна подумати, що почуття – це річ примітивна та вузька. Це твердження спростовує кількість унікальних творів мистецтва, кожен з яких має свій власний ментально-емоційний сенс. Вся справа у відтінках. Стосовно опису кольорів відтінки можна вважати чимось другорядним, але у справі витвору мистецтва кожний відтінок стає самостійним кольором, без якого тонка мистецька система рушиться, дійсно перетворюючись на щось примітивно-утилітарне, мінімально-виразне.
Вірші не є винятком. В них також кожне почуття розкладається перед читачем подібно до карти, відкриваючи багатство своїх барв. Не можна їх читати „для галочки”, абияк, адже вірші є вираженням твоєї глибинної сутності, результатом тебе, квінтесенцією твого буття. Вчитися читати вірші – свої та чужі – означає поважати себе та інших авторів. Можна і не знати вірші напам’ять, але читати їх виразно, тонко відчуваючи настрій, тонічний емоційний струм – обов’язково. Інакше поезія втрачає саму себе, перетворюється на безцільне та безглузде римування. Саме музика – ритміка думки, трансформована в ритміку слова – надає поезії тієї мало не міфічної сили – сили пісні.
Напевно, в наш час поезія втратила своє значення саме тому, що її розучилися читати.
Пісня як синтез музики та літератури завжди має сильний емоційний вплив. Навіть прості слова, покладені на музику, підсилюють своє значення за рахунок емоційного коду звуку. Тому втрата вміння „глаголом жечь сердца” (О. Пушкін) спричиняє втрату значущого місця поезії в суспільному житті. Поезія обмежується римуванням і ритмізацією лише вербального, але не ментальних коренів. Так писати, застосовуючи класичні кліше, роздмухуючи з незначного почуття або думки цілу пафосну пожежу, може кожен школяр. Але досягти вміння гармонізації внутрішньої енергії почуттів та думок може тільки наполегливо прагнуча до краси та самовдосконалення людина. Її важливим здобутком повинна бути саме відповідність причини (матеріалу, змісту) творчості до форми її вираження. Так кожній ментальній конструкції буде передувати процес її музичного перетворення, мелодійного оздоблення, після якого вимальовуватиметься схема майбутнього твору. І тільки ті речі, що набули найкращої музики стануть здобутком поетичних збірок. Або, якщо виражатися науково, „матимуть художню цінність”. До речі, паливом для творчості може бути і те саме „сміття”, про яке казала А. Ахматова. Важливо тільки те, щоб це сміття не перекочувало в творчість не переробленим, немузичним.
Коли музичність думки поєднається з музичністю твору та музичністю його відтворення (виконання), - поезія знову стане потужним джерелом імпульсів духовного життя, яке буде збагачувати суспільне життя, підіймаючи його на вищий рівень як у мирі (рівновазі), так і у конфліктах (динаміці).
Підписатися на:
Дописи (Atom)