Казус Гармонії

І. Цілісне сприйняття
Що таке гармонія? У перекладі з давньогрецької, це «лад, порядок, стрункість». Гармонія – поняття багаторівневе, що визначає стан системи взаємовідносин декількох аспектів дійсності. Такі системи мають назву «гармонійних». Це означає, що оптимальний стан цієї системи полягає в гармонійності, тобто у врівноваженості компонентів. Такі системи можна спроектувати на будь-що в житті. Це можуть бути суперечливі прагнення людини, філософські системи творення та руйнації, кількісна рівновага між видами в межах біогеоценозу та ін. З цього можна зробити висновок, що гармонія – це рівновага між тим, що суперечить одне одному. Суперечить – не значить, що воно обов’язково є протилежним за значенням, є «мінусом до плюса», просто кількість одного зворотно або прямо пропорційна кількості іншого, і зміни такого системного «гомеостазу» призводять до дисгармонії системи. Яскравий приклад – речовинний баланс у живому організмі. Різноманітні мікроелементи і вітаміни не суперечать одне одному, але перебільшення кількості одного призводить до хворобливих реакцій.
Складним і багатогранним це поняття стає, коли мова йде про людський світ. Людина розвила бурхливу життєдіяльність на планеті, й тепер стоїть перед проблемами відносин з навколишньою Природою та між особами всередині виду – тобто перед проблемою суспільства. Ба, навіть більше, в сучасному світі людина навіть всередині себе не може знайти гармонію. Невизначеність бажань, нерозуміння власних потреб, страхи, моральні конфлікти – все це народжує всередині психіки комплекси, що спричиняють дисгармонійну поведінку як по відношенню до суспільства, так і по відношенню до себе. Звичайно, головним питанням, що визначає гармонійний аспект людського буття, є «що є добре, а що є погано?» - питання оцінки речей. У цьому місці людина стикається з найбільшою дисгармонією свого життя.

Людині притаманний пошук оптимальної форми існування. Це такий спосіб життя, коли можна задовольнити свої потреби і бажання. Зрозуміло, що в кожний окремий період життя та відносно кожного конкретного бажання, це будуть різні способи. Але в людині також є дивний психічний комплекс, що народжує стереотипи.
Сприйняття разом із пам’яттю будують систему визначень навколишнього середовища. Так людина орієнтується у всесвіті, визначає себе. Але дуже часто, якщо не постійно, ці оціночні системи стають усталеними. Чи то прагнення до стабільності, чи то самовпевненість особи змушує її консервувати розум, відштовхуючі будь-які відмінні від її уявлень речі. Ці речі стають об’єктами остраху, недовіри та агресії, бо вони загрожують т.зв. «зоні комфорту», наповненій стереотипами, що нібито підтримують стан задоволення.
Така модель поведінки є прагненням до позитиву без негативу, або ж – дуалістичним світоглядом. Щось означується добром, щось – злом, і ця система консервується в психіці. Утворюється той футляр, про який писав А. П. Чехов. Із часом колись сформована світоглядна система обростає міфами, набирає божественних санкцій і утворює… мораль. Мораль викидає негатив за межі уваги, прагне усунути його, знищити. «Благо» стає однозначною метою всіх дій, єдиним «правильним» прагненням. «Усе інше – від лукавого».
Така ненависть до дискомфорту спричиняє деградацію. Обожнення «блага» врешті-решт призводить до того, що будь-які нові прагнення оголошуються шкідливими, адже загрожують «зоні комфорту». Але досвід показує, що завелика любов до комфорту або ж до усталених уявлень про «погано та добре» призводить до зворотних результатів.
Приклади: т.зв. «технічний прогрес» - удосконалення техніки спрямоване на усунення будь-якого фізичного напруження людини, що оголошує працю «нетворчим», безумовно неприємним заняттям. Це підштовхує людину до перетворення або на мішок з жиром, або на гуманоїда з тонкими кістками й величезною головою. Буття передоручається роботам, виноситься за межі психіки.
Інший приклад – секс. Християнська мораль оголосила секс гріховним, навісила на цю тему безліч табу, змішало секс із брудом… І, врешті-решт, він таким і став. Прогресуючі насильницькі збочення, тріумф порнографії, забобони щодо спрямованості сексуальності – ось плоди прагнення до «очищення» людини від цієї т.зв. «вади». І це ще далеко не повний перелік.
Усе це є великими дисгармоніями, спричиненими стереотипізацією «блага». Задоволення замінюється болем, а перетворення процесу взаємодій елементів (динаміки) на стан (статику) руйнує гармонійну систему як таку. Epic fail!
Тепер виникає питання: «А що ж, власне, є гармонією?»

Подумаймо… Негатив є необхідною частиною буття. Про це знали ще у стародавньому світі, на Сході, де створили всім відомий знак «ін-янь». Із часом це перетворилося на філософський закон «єдності та боротьби протилежностей». Отже, питання гармонії в цій ситуації полягає в мірі негативу й умінні працювати з ним. Неможна і не треба бажати його перемогти. Це все одно, що бажати жити без «непогоди». Зрозуміло, наскільки це шкідливо як для Природи, так і для самого бажаючого. Негатив треба вивчати, щоб зрозуміти його корені та сенс його існування, його впливу. Це дозволить отримати від негативу користь. Як сказав Ф. Ніцше: «Що мене не вбиває – те робить мене сильнішим». Отже, гармонія – це уміння людини правильно відчувати й оцінювати життєві явища, робити кожну втрату, кожну поразку, кожну помилку (яких не уникнути) – не марною. Напевно, це найгірший стан людини, коли вона робить щось марно, коли марною є жертва, марними прагнення, коли щось важливе і велике насправді не має значення. І найбільшою перемогою над негативом (справжнім, тим, що полягає у неправильному відношенні до життєвих явищ) є таке сприйняття і така подальша поведінка, що витягають з нього максимальну користь і роблять його не марним. Таким чином це явище займає своє місце в гармонійній системі людини, реалізується відносно її гомеостазу.

Гармонія є наукою. Наука – це набір методів розгляду, відповідний до предмету розгляду. Метою розгляду є пізнання правди, тобто предмета таким, яким він є. Так само гармонія психіки є умінням створювати реакції на події, що відповідали б їх суті. Метою є отримання максимальної користі від них, що полягає у «ладі, порядку, стрункості».
Усунути те, що ми називаємо «поганим» - неможливо й шкідливо, але вироблення гнучкої системи сприйняття та реакцій на ці речі зробить можливою гармонізацію процесів, знешкодити негатив. Це і буде найбільшою перемогою.

ІІ. Гармонія сили або ре-анімація
Є цікавезна цитата з журналу «Есквайр». Там наведений напис зі стіни десь у Нью-Йорку: «Що б ви не зруйнували – ми відбудуємо це». Це також приклад глибокого розуміння природи речей. Пам’ять про те, що початок лежить не у саме збудованому, а в його джерелі – людському розумі, робить будь-які спроби ворогів знищити тебе – неможливими. Бо все, що він знищить – ти зможеш відбудувати, адже – знаєш як. Тому варто боятися втратити не втілення таланту, а сам талант. У збереженні джерела полягає гармонія.
Для того, щоб зберегти, припустимо, історичний спадок міста, цей багаж краси і насолод, мало боротися із варварською забудовою і забудовниками. Треба розвивати творчий потенціал у тих, хто це місто буде відтворювати в часі. Без створення нової краси – стара в’яне і лишається старим незрозумілим артефактом. Зберегти сенс усього спадку минулого можна тільки за допомогою пам’яті, яка насичується новими зразками, новими рішеннями. Це і буде реанімацією, постійним воскресінням і життям надбаного.

ІІІ. Сенс трагедії
Якщо озирнутися на всі творчі та наукові надбання людства, то про гармонію сказано вже багато, у найрізноманітніших сенсах і контекстах. Не варто було б повторювати, якби це не було так необхідно саме зараз. У пошуках моделі щастя людство скомпрометувало все, що можна було скомпрометувати. Навіть найкращі ідеї людства спрофановані. Саме зараз, коли начебто всі таємниці життя відомі, коли на руках у нас лежить така велика кількість інтелектуального спадку, ми маємо як ніколи глибоко зазирнути в себе, щоб зрозуміти ті речі, що заважають нам жити.
Страх, слабкість, матеріалізм… Ці звичайні речі на людському ґрунті перетворюються на монстрів, що пожирають нас і наш світ разом з нами. Інформаційний простір забитий балаканиною політиків, що зо всіх сил роблять вигляд, що вони дійсно щось вирішують, що вони керують долею життя країни чи світу. З іншого боку, на фоні фіктивного Апокаліпсису, танцюють новоспечені пророки новоспечених релігій, утверджуючи все життя ілюзією, переконуючи нас у тому, що благо знаходиться «по той бік» (знову ж таки – «благо»). В цих потоках ми втрачаємо себе, ростки наших талантів з дитинства завалюють вульгарність і хамство, врешті-решт, навіть «цвіт нації» - інтелігенція стверджує або декаданс, або матеріалізм.
Зараз як ніколи важливо кожному, хто відчуває в собі бажання жити краще і статок волі, щоб утілити це, звернутися до само-дослідження і самоосвіти. Коли людина здобуде цілісне світосприйняття, коли зрозуміє зло необхідним і навчиться жити з ним навіть у межах самого себе, з’явиться шанс на справжній прогрес людства, а не його бліду подобу в лиці нових ідеалістичних течій.
Трагедія – ось матеріал, що ще потребує психологічного дослідження і чуттєвого освоєння. Ми знаємо, що життя є трагедією, але ми не розуміємо його краси. Ми не відчуваємо того величезного чуттєвого послання, що несе нам трагедія як явище мислення. Трагедія – це погляд в очі Фатуму. Це усвідомлення минущості світу і тимчасовості навіть самого великого. Але така фатальність і народжує найглибшу сміливість, що дає буття Красі людського Духа.
«Так, я знаю, що помру, але я все одно вчиню так, як вважаю за потрібне, все одно буду відчувати і радіти буттю». Це слова трагічного героя. Є невеличка хитрість у цій безодні. Навіть у стані повного відчаю, коли втрачати вже нічого, залишається надія на щасливий кінець історії. Сам цей стан і ті слова вище вже є надією, навіть більше – упевненістю в щасливому кінці. Але це вже не happy end. Це не вульгарна перемога чи не менш вульгарна поразка («трагедія – це коли всі помирають у кінці»), це новий рівень усвідомлення життя, новий рівень чуттєвості… А отже – новий рівень культури. Бо така культура зазирнула в свою безодню і зрозуміла ціну кожного щастя і кожної величі. Це змушує бажати більше світла, більше високого почуття від кожної дії.
Цілісне сприйняття в багатому залежить від глибини розуміння трагедії. Цілісне сприйняття вже не бажає happy end, воно бажає створювати почуття у кожному русі, кожному досвіді. Воно розуміє щастя буття як такого, повного, кольорового, тому цінує кожну емоцію і тому не тратить їх попусту. А отже не топить життя у морі сліз чи морі фальшивих короткочасних квазі-задоволень.
Цілісне сприйняття робить існування – музикою, де цінний кожний дисонанс, кожний лад – і мажор, і мінор. Музична гармонія дарує нам радість чуття обох початків світу. Завдяки музичній гармонії наше сприйняття стає більш цілісним, і через те наші біль та смуток розрішаються в акордах 12-го етюду Скрябіна чи 14-ій сонаті Бетховена, або ж у безлічі композицій американських блюзменів. Кожна наша радість також знаходить утілення в світлих та легких композиціях. Що важливо, так це те, що ми не хочемо, щоб ця музика зникала після того, як вона виконає свою місію. Це не щось по-сучасному одноразове, це дерево, яке коренями уходить глибоко в архетипи загальнолюдської психології.

Трагічний світогляд у цьому сенсі є майже повним синонімом цілісного сприйняття. Людство надто довго тікало від самого себе, і втекти не змогло – сутність буття все одно наздогнала нас у лиці вад, що спричиняють помилки і злочини відносно одне одного і Природи. Для того, щоб вийти на дійсно новий якісний рівень, треба подивитися у вічі життю і почати пошук правди глибшої, аніж конформізм.

Приватне ніцшезнавство

Якщо мене спитати про мою любов до філософії Ніцше, то я радше промовчу. Певно, це буде дуже суб’єктивним, а де в чому ще й релігійним, але я віддаю перевагу відчуттю та практичному застосуванню позицій цієї філософії в двох формах. Перша – це філософія як-вона-є, друга – це власна інтерпретація її. Коли я зустрічаю в мережі сліди так званих „ніцшеанців”, я розумію, що:
а) філософію Ніцше інтерпретують суто матеріалістично, до того ж релігійно, що робить її аналогом атеїзму, який сам є догматичною системою того ж зразку, що і релігія;
б) спрямовують проти когось іншого, хоча в першу чергу вона звертається до самої людини, до внутрішнього, а не зовнішнього світу.
Відсутність самокритики та самопізнання (читай зухвалість і самовпевненість) роблять тих „ніцшеанців” звичайними марнославними зверхніми „нахабами”, про яких Ніцше і казав у своєму Заратустрі (порівняйте історичний розвиток християнства з позиціями Євангелій). Саме через це я не хочу виводити конкретну систему вартостей для суспільного, тобто зовнішнього вживання. Це означало б творити нову державу, а саме державу Ніцше називає „найхолоднішим з усіх холодних чудовиськ”. Тобто, перед тим, як будувати державу, треба побудувати самого себе. „Стати тим, ким ти є”, тобто – поглянути в вічі своїм чеснотам і хибам та зрозуміти, що з ними треба зробити, аби стати кращим.

Філософія Ніцше перша стверджує контекстуальне сприйняття дійсності, заперечує безумовність тих чи інших реакцій та вчинків. Тому в справі само-побудови треба навчитися відчувати й аналізувати контексти, в яких ти опиняєшся. Лише декілька цінностей можуть утворювати непорушний кістяк, фундамент, на якому будується поведінкова модель, все інше має бути таким собі інструментарієм, що використовується відповідно до умов, у яких ти опинився. Це складно. Складно прийняти вірне рішення, зрозуміти максимально позитивне розрішення ситуації, не потрапити в оману. Досвід є мечем, що рубить той вузол Гордія. І не завжди він ріже так, як треба. Для того, щоб зрозуміти політику дій часто доводиться пережити декілька болісних помилок. Питання совісті в цьому сенсі відповідає фройдівському „над-Я”, що є баченням ідеального себе. Коли ти вчиняєш нижче за цей ідеал, відчуваєш незадоволення, що в особливо емоційних людей проявляється психологічним болем. Але це не є справа категоричного імператива чи чогось на зразок того. Це, власне, вияв небайдужості до самого себе, до свого характеру. Ніцшевська проблема постає в цій справі, коли йдеться про витоки твого „над-Я”. Чи це твій власний досвід, чи це правила, що тобі нав’язало суспільство? В другому випадку цінність правил ніколи не буде виявлена, бо залишиться сліпим мораторієм, завісою, за яку людина буде прагнути зазирнути. Заборонений плід – солодкий, якщо не розумієш, що він отруйний. А з іншого боку, гомеопатія здатна лікувати людей саме отруйними в великих кількостях речовинами. Тому вартість теж має бути випробувана, досліджена, застосована до тих чи інших контекстів. Така анатомія – це теж породження ніцшевського прагнення до правди. А сенс правди полягає в тому, що тільки вона робить нас і наше суспільство життєздатним. І перш за все ця правда має бути сказаною відносно самого себе.

Професійні ж філософи знецінюють Ніцше через те, що не враховують духовність його творів. Духовність узагалі часто відкидається науково-філософськими позиціями. Прагнення до безособового споглядання речей приводить до того, що наукові методи перестають відповідати своєму предметові. Доходить до того, що не засоби мають відповідати меті, а мета – засобам. Так було з літературознавством, яке прагнули сполучити з математичними методами задля досягнення точності. Так відбувається з філософією при її тязі до систематизації й вилучення поглядів з контексту мислення автора. І при цьому вони завжди кажуть: „*** вважав, що...” Як сказав автор передмови до „Народження трагедії з духу музики” (вид. „Азбука”, СПб, 2005 р.) Б. Г. Соколов: „Писати про Ніцше важко... – ні, не те слово, - мучительно важко. Бо це потребує повної віддачі „енергетично”. Якщо немає повної віддачі, то краще взагалі не писати про Ніцше, краще відійти вбік... „Проти” ти або „за” Ніцше – яка різниця? Головне – не бути байдужим”.
Забери якісь „більші за розмірами” позиції цієї філософії, й викривиться вся картина. Ці позиції нерозривно пов’язані з кожними думками, що викладені в численних афоризмах філософа, навіть якщо вони епізодичні. У власній передмові до книги „Ранкова зоря” Ніцше радить читати книгу повільно та завершує його словами: „Навчіться же добренько читати!” Систематизація через висмикування окремих думок із контексту дорівнює неуважному читанню, бо тоді забувається про дух, який виражається в лінгвістичній та фабулярній складових книги. Якщо ж виражатися образно, то Ніцше протягом своїх книжок навчає нас плавати у холодній воді. Спочатку ми занурюємось у крижану купель, мороз пробирає нас до самої душі і залишає відчуття жахливої порожнечі, але обов’язково з’являється теплий голос, що підказує нам, як плавати в цій воді, як не потонути. При чому, це не готові відповіді, а скоріше накачування м’язів для власної творчості. З часом ми звикаємо до температури і навчаємося видобувати з безодні для себе тепло. Самі. Власними силами.
Коли ж роблять систематизацію, то не лишають нічого, крім крижаної води, а отже роблять цю подорож намальованою на пласкій дошці. Коли перетворюють Ніцше на релігію, то не лишають нічого, крім теплого голосу, що дорівнює „гласу божому” з його категоричними імперативами. Тобто вчаться шаблонам, а не засобам. Це стосується обох партій дослідників Ніцше.

Хто виграє? Виграє той, хто орієнтується на власний розум, а отже точить його, наче бойовий меч, оздоблює магічними рунами сумніву лезо логічних методів, уміє застосовувати логіку для випробовування самої логіки та тісно сполучає розумові дії з практичним досвідом. Той, хто вклоняється лише тоді, коли зрозуміє і випробує вартість будь-яких слів. У цьому сенсі найбільшим ніцшеанцем буде індивідуаліст, що не полишений здатності тверезо і глибоко досліджувати й оцінювати життя. Особливо, якщо з ним поряд поставити ту більшість так званих „ніцшеанців”.

Що стосується мого суто суб’єктивного сприйняття філософії, то для мене книги Ніцше – це джерело світла і глибокої духовної насолоди. Кожне слово Заратустри дихає життям, наближене до тебе, бо сам не раз переживав подібні духовні перепади, втрачав сили, але віднаходив шлях і продовжував похід. Це спокійна ріка зі світанкового Сонця, що діє, наче підбадьорюючий крик на спортивних змаганнях. Читати ці книги – це поринати у світ інтелектуальної пригоди, світ насичених, завжди нових кольорів, що невпинно рухаються в своїй життєдіяльності. Це мрія... мрія. що постійно здійснюється, бо ти сам утілюєш її в собі. Світ навколо поступово міняється, йде їй услід шлейфом, наче слід за пливучим човном.
Через те, що Ніцше сам художник, сприймати його теж треба – художньо, тобто – не бути байдужим, як було написано вище. Тільки тоді його слова перетворюються на двері до глибин життя, які можна пізнати...

Орлиний зір

Через світову поліфонію журналіст приречений лише ставити питання. Що є журналіст? Це споглядач минучих подій того хронотопу, в якому йому пощастило чи не пощастило народитися. Для того, щоб сказати своє слово про світ – йому не вистачить часу, бо збирання відомостей за цією темою займе все його життя. Надто багато всього. Зачепити все неможливо. Він може лише колекціонувати враження, постаті, а потім писати про все це в бездарних романах, що тхнуть побутовщиною і торжеством посередності. Квінтесенція буття відома лише митцям і творчим людям, тим, кого, власне, журналіст і повинен питати: „Яке воно – життя?” Сам журналіст – не більше, аніж диктофон, що записує слова, та перекладач, що пише ті слова зрозумілою більшості мовою. Єдине, що має робити журналіст, це лишати в своїх матеріалах ключ до їх об’єктів та суб’єктів. Цей ключ – цікавість. Ніхто ніколи не зможе розповісти щось багатьом, якщо буде писати нецікаво. Окрім доступності, має бути цікавість. До того ж не „смажена”, а інтелектуально приваблива. Не треба бити читача по пиці голосними заявами, гігантськими шрифтами заголовків над трьома строками тексту. Це все маячня, що годиться лише для тих, кому страшно, що про нього завтра не згадають (суб’єкту) і тому, кому це не страшно (журналісту). Тема, що має відношення до умовної вічності, повинна мати такі двері, в які читач захоче зайти. Газета – то коридор дверей... Бажано, щоб ці двері а) вели в літо, б) відрізнялися одна від одної неповторним візерунком, що сам а) дозволяє зрозуміти, що там далі, б) зрозумілий сам по собі. Саме цікаве, що ця теза примушує журналіста ставити тільки цікаві питання, а відповіді на них обрамляти не аби чимось, а гарними, соковитими словами, що пахнуть, наче витончена страва, а не виглядають банальними неприправленими макаронами. Тобто споглядачем теж треба вміти бути... Інакше навіщо ти взагалі потрібен самому собі зі своєю професією?

Батьківщина - є! (неполіткоректний матеріал)

Ретроспективний період.
Після розпаду СРСР народ болісно переживає зміну ментальної парадигми. Ті вожді, любов до яких в людях культивували більшу частину їхнього життя, виявилися безглуздо жорстокими тиранами, ворогами культури та індивідуальності. В це можна не вірити, від цього можна відвертатися, але про це кажуть історичні факти.
В такому зневіреному інформаційному просторі часто чулися презирливі репліки: „Яка то тепер батьківщина?! Немає ніякої Батьківщини!” Мовляв: „Мені нема за що її любити, бо про мене ніхто не піклується”. Типу – коли дадуть мені, тоді й я дам.

За 70 років червоного раю пересічна людина була остаточно затверджена на роль раба держави за зразком російського націоналізму, що вправно замаскувався під комуністичним інтернаціоналізмом (про це див. О. Забужко „Філософія української ідеї”, „Notre dame d’Ukraine”, Н. Бердяєв „Російська ідея”). Відсутність диференціації між радянським народом і державою врешті-решт призвела до виключення першого з процесу творення свого власного життя і країни. Людина більше не є хазяїн своєї землі, все колективне, а отже – нічиє. І міняти щось чи то на краще, чи то на гірше він вже не вважає себе повинним, все має зробити за нього держава. Навіть якщо життєвий досвід показує, що така модель суспільства недієздатна, психологічний комплекс, заснований на когнітивному викривленні, вперто диктує свою волю всупереч фактам. І це біда не одного покоління, адже діти радянських батьків, хоч-не-хоч, виховуються за тими самими принципами. Процес біологічної мінливості, що заснований на впливі навколишнього світу на особу, відбувається дуже поступово.

Тому досі проскакують репліки: „Немає батьківщини, поки мені – нє, то і я – нє”. Адже „батьківщина” в розумінні таких людей – теплиця, де за тебе вирішують дядьки „з уряду” або „з Ради”. Найближчий аналог – вже майже банальна „Матриця”. Інстинкт раба гонить людину назад – у камеру з рожевим фізрозчином. Через це спалахують вогнища пізніх рецидивів мислення. Молоді люди, що свідоме життя розпочали вже після СРСР, починають лемент на кшталт: „Яку країну розвалили! Там все було добре, а зараз все – погано!” Це свого роду психологічна „втеча” в примарний ідеал, збудований на батьківських спогадах „про молодість” тощо. При цьому вельми дивує свідома або напівсвідома сліпота щодо фактологічного матеріалу. Все списується на перекручення даних ворожими СРСР силами на зразок „Америки”, „націоналістів”, „буржуїв” тощо. Процес пізнання історії підміняється логічним ланцюжком „щасливого імперського раба”: „Все, що сказано проти Батьківщини – від лукавого” (читай – «предателя Родины»).
Врешті-решт, все лишається на місці – пролетаріат запертий в індустрії, олігарх запертий в особняку, і дуже-дуже повільно з’являються активні свідомі молоді люди, що бачать у понятті „батьківщина” дещо інше, аніж „теплицю” або „блакитну мрію”.

Що таке „Батьківщина”?
„Той, хто має вуха слухати – най чує!” Слово походить від „батька”. Тобто, це є місцина, де тебе народив батько, що є хазяїном (вкоріненим мешканцем) цієї землі. Часто поняття прив’язане до етносу, що вважається корінним, але в сучасності через процес глобалізації, що окрім поганих наслідків все ж таки дає змогу вибору, воно стає більш гнучким: Батьківщина – це місце, де ти відчуваєш себе своїм, де ти почуваєш себе вдома.
Також це слово вказує на спадкоємність всього, що є на цій землі, тобто, перейняття відповідальності за благополуччя й піклування про велич країни. Адже тільки син має право називати землю батька „Батьківщиною”. Виняток – особливі заслуги перед країною, що нібито „всиновлюють” людину. Така людина зі своїм подальшим родом з часом асимілюється і стає модифікованою частиною етносу.

Окрім цього, чи не найголовнішою рисою як „Батьківщини”, так і етносу є культура. Визначимо її в даному випадку як сукупність розвитку мислення та поведінки за означеним набором правил (стереотипом поведінки – за Л. Гумільовим), що поступово корелюються життєвим досвідом в пізнання (філософія), та реалізації в мистецтві. Це вираження народної чуттєвості.
Глибинні форми культури (чуттєвості) формуються у взаємодії з природним середовищем. До цього відносяться і техносфера, і соціосфера (що залежна від першої). Фактично, культура – це обличчя народу, країни, їх виражена особистість. (А культурний обмін є таким надособистісним спілкуванням).

Отже, Батьківщина – це земля і культура її народу.
Звідси можна зробити висновок, що якщо людина не відчуває землі або культури, то вона не відчуває і спорідненості з цим явищем.

Що означає „патріот”?
Над цим поняттям існує багато спекуляцій, особливо після віку нацизму. Поняття „націоналізм” також є понівеченим, розуміється зовсім не так, як після його створення у XIX сторіччі. Фактично, воно майже одразу дорівнюється до першого і розуміється як щось агресивне, недоброзичливе і обмежене в широті поглядів.
Але визначення для самого слова дуже просте – це людина, що любить свою Батьківщину. В світлі наших визначень вище, перефразуємо:
Патріот – це той, хто любить свою землю і культуру.

Патріотизм базується на... любові. Любов у даному випадку – це почуття єдності з чимось. Коли ти єдиний – ти переживаєш за благо і велич того, що ти зробив частиною себе. Отже, патріотом може бути тільки розвинена людина, що здатна на таке тонке почуття. Обмежений представник суспільства (масова людина) не спроможний до цього. Для таких людей був створений нацизм, як сильнодіючий засіб зі збудження їхньої активності й утримання її у визначеному руслі. Тобто – керування осліпленою масою. Характерною ознакою маси є сліпота у судженнях і поверхневість у аналізі, а отже будь-яка, навіть найкраща, ідея, покладена на її ґрунт, виросте бадиллям, що поб’є всі досягнення прогресу думки.
Почуття патріотизму тісно пов’язане з розвитком духовності. Духовність є першою філософською освітою, що надається мудрецями. В їхній ролі можуть виступати батьки, діди, вчителі, старійшини, словом, всі, хто має життєвий досвід, примножений культурним розвитком (власне, ці дві форми пізнання взаємообумовлені). Ці люди передають „чуттєвий образ” культурних атрибутів, тобто їх глибинну основу, що формується в людській психіці впродовж онтогенезу. Без чуттєвості, без „містичного ґрунту” будь-що „народне” повністю втрачає сенс, перетворюється на нецікаву іграшку, яка швидко набридає. Атрибутика є знаком само-ідентифікації, вираженням внутрішніх психологічних процесів, поведінкової позиції відносно останнього всесвіту.
В цих аспектах і полягала ворожість радянської політики щодо етнічного. Прагнучи всіх перетворити на „радянський народ”, партія за допомогою матеріалізму перетворила культурну атрибутику на „цяцьки” для масової розваги. Так суспільство було введено в оману видимої лояльності до національної культури, не усвідомлюючи, що така національність була знешкоджена відсутністю чуттєвості. Атрибутика більше не керувала тожсамістю, її роль виконувала комуністична ідеологія, все інше залишалося незрозумілим костюмованим фарсом, що не виражав нічого, окрім „побутових відмінностей” етносів.

Одним з прадавніх етичних комплексів є принцип: „Я поважаю ... і вимагаю поваги до...” Далі можна підставити різні поняття: особистість, власність, життя, тощо. Також туди модна поставити „національність”. Фактично, національність – це наступна форма особистісної відмінності людини. Можна побудувати такий ланцюжок:

Особистість – Етнос – Національність – Цивілізація – Людство.

Повага до національності є ступенем поваги до особи. Тому вимога такої поваги є цілком обґрунтованою. Якщо бажання таких відносин ґрунтується на об’єктивності (легітимності) принципу, то повага завжди буде взаємною: „Я прагну поваги ... , я поважаю ...”.
Тому справжній патріот ніколи не буде ображати національні почуття свого сусіда, навіть якщо вони знаходяться у стані суперечки. Принаймні, ця суперечка залишиться у власній сфері, без переходу на особистості, бо це завжди є ознакою деструктивного конфлікту. Культурні люди прагнуть вирішення конфлікту, а не сліпого задоволення вульгарного прагнення домінування. Останнє властиво масовій людині з низьким рівнем свідомості (інтелігентності). Тому її так легко підбити на злочини під егідою національної зверхності, названої „обраність”. Це є руслом для її низьких прагнень.

Отже, підіб’ємо висновки щодо патріотизму:
Патріот – це людина, що любить свою землю і культуру, має повагу до патріотизму як принципу.
Патріотизм можливий тільки в умовах достатнього етичного розвитку, інакше він перетворюється на нацизм, заснований на вульгарному прагненні домінування.

Перспективний період.
Є декілька постулатів, що мають бути зрозумілими людині, що прагне гідного життя на своїй землі.
1. „Я хазяїн власного життя. Якщо не зроблю я – не зробить ніхто”. Якщо людина любить свою власність, то вона прагне до її укріплення і збагачення (піклується про велич того, що є частиною її самої). За етичного принципу поваги, це відбувається на засадах чесності, за принципу свідомості, чесність виправдовується перспективою стабільного розвитку. Так виражається творчий інстинкт.
2. „Земля = Природа = Життя. Ворожнеча з Природою = ворожнеча з Життям”. Екологічний баланс між творенням та руйнацією, включеність людини в процес коловороту речовин і форм у Природі є запорукою дуже і дуже довгого багатого життя. Внутрішні суперечки людини як біологічного виду не повинні фатально і невиправно відбиватися на Природі, бо це є шлях самознищення. Етнос прив’язаний до своєї Природи, і якщо він відірветься від неї, то перестане існувати як особистість. Це ознака масового, безбарвного, сліпого і тупого суспільства, метою якого є самознищення.
Також цей постулат витікає з першого – ти любиш свою власність, а отже любиш свою землю, бо ти також володієш нею. Це теж частина творчості.
3. „Я – частина Батьківщини. Якщо я хочу зробити її кращою, я повинен сам ставати кращим”. Зміною себе розпочинаються всі останні зміни життя. Цей принцип діє в багатьох філософських системах і вже доданий до списку „золотих правил”. Національна культура базується не тільки на традиційності, але й на мінливості, переосмисленні, адже це є динамічна система. Якщо не буде творитися нового, чуттєвість культури виродиться у формалізм, тобто перетвориться на те, до чого вела радянська культура.
4. „Почув сам – передай Другу”. Коли ми вдосконалюємося, то люди навколо нас теж починають вдосконалюватися. Близькі в цій справі – перші. Не можна нікому нічого нав’язувати, але радити і подавати приклад – необхідно. Результати не з’являться швидко, але процес піде – в цьому можна не сумніватися. „Людина не острів”, як сказав Джон Донн, отже спалах не може лишитися непоміченим. Принаймні одна людина, але зверне увагу.

Батьківщина – є!
Нещодавно мені довелося побувати біля соняшникового поля на світанку. Радісні голівки дивоквітів ще спали, а над їхнім жовто-зеленим полотном сходило Сонце. Спочатку це була зоря. Повільно вона перетворювалася на молочне світло, що висіло в повітрі й пестило очі. Потім показався нестерпно кольоровий краєчок світила, вогняним обличчям воно наповнило світ червоним, а потім жовто-гарячим світлом, що поступово жовтіло. Світло поглинало небо, огортаючи його лагідними променями, обіймало й пестило засинаючи зірки, дивно-дивно білий Місяць, що, ніби ковдрою, укривався тінню.

В той момент я стояв і згадував усі миті, коли я опинявся віч-на-віч з Природою – в Карпатах, в степах Донбасу, на дніпровському острові, на березі Азовського моря... Цивілізація завжди лишалася неподалік, але ти відчував, що саме зараз дух твоєї Землі говорить до тебе у шумі вітру по листях, у шурхоті кроків по зів’ялому листю, шепоті хвиль на піску... В такі миті дуже чітко розумієш, що ти лишаєш слід. Твоє життя ніколи не проходить безслідно. Твої кроки відбиваються на долонях Землі, твої слова трусять повітря, твій танок єднається з рухами всіх тварин навколо. Ти живий, ти причетний до цієї незбагненної містерії, що названа великим розумом „Біосфера”. І ти здатний міняти все, вносити свої корективи, народжувати і рятувати, берегти і випробовувати. Саме в цій змозі творити й полягає сенс „почуття власності”, господарювання, єдності. Ти закоханий в це, а отже будеш захищати це, примножувати це і вітати таких само закоханих, як і ти, бо це теж примножує благо серед порожнечі смерті, що постійно поглинає життя, але ніколи не може поглинути.

Ось це і є – Батьківщина – ця Земля, це Сонце, ці соняшники, дерева, квіти, трави, води, хмари, цей Світанок, це буття тут і зараз.

Патріотизм – це частина цієї природної містерії між людиною і землею та людиною і людиною. Без цих почуттів життя залишиться нерозкритою квіткою. І тільки від твого власного вчинку залежить доля.

Філологія та філософія звуку. Мета пізнання

Навчання дає свої плоди. Я пам'ятаю себе на перших заняттях у музичній школі, пам'ятаю ту важкість, з якою мені давалися композиції, обмаль часу для занять за інструментом. Тоді я цього майже не помічав - інтерес був більший за ті перешкоди. Але тепер я розумію, що за три роки пройшов немалу відстань. Це відчувається у мисленні - я потроху став глибше розуміти музику, краще її відчувати. Звукове мислення стало ширшим, мелодійність набула тонших рис, її колір поглибився.

Музика - окрім своєї власної сутності - ще трохи мова і трохи математика. В музиці є своя геометрія (структура емоційно-впливового забарвлення, композиція), свій синтаксис (сольфеджіо, музична теорія), навіть пунктуація своя є (логіка пауз). Слова допомагають краще зрозуміти звук, вони дають ключ до його коду, розумієш причину того чи іншого мелодійного або гармонійного ходу. Відбувається декодування і зворотнє кодування звуку. Відкривається гармонійна система кожного жанру і кожного окремого твору. Ти розумієш код за допомогою слів, і вже можеш ним оперувати, додаючи власні риси.

Вивчаючи декілька мелодій, поповнюєш свій лексичний запас музики. Ноти стають буквами, які ти можеш скласти у незліченну кількість слів - мелодій, мотивів. Ритмічні та гармонійні малюнки стають поетичними канонами, на можна спиратися, якими можна користуватися при створенні або вивченні нової мелодії, нової гармонійної системи. Чим більше ти знаєш слів і способів їх сполучання у віршовані рядки, тим більше отримуєш можливостей знайти свій власний стиль виконання або написання твору. Тобто - чим більше знаєш, тим більше можеш.

Довгі розмови з музичними людьми допомогли мені збагатити асоціативне мислення і налаштувати його на глибоке розуміння образів, які народжує музика. Окрім "кольорового" слуху я зміг розгадувати картини, саундскейпи, закладені авторами в свою музику. Звичайно, це сприйняття дуже суб'єктивне, але його можна наблизити до деякої об'єктивізації за допомогою аналізу тих елементів, з яких складається музичний твір. Як звучать акорди, як розвивається мелодія, який у неї загальний характер, який початок і яке закінчення у твору? Всі ці питання допомагають зрозуміти зміст та ідею музики, знайти ту незмінну індивідуальну інформацію, що заклав автор, від якої вже будуються всі суб'єктивні картини.

Аналіз музики нагадує мені психологію, адже що може краще відбити душу або мислення автора, аніж його твір? Вивчаючи мелодії, ти вивчаєш душу митця та емоції як вони є. Ти пірнаєш у саму суть почуттів, пізнаєш їх внутрішню будову. Музика зберігає їх у собі, у своєму коді. Напевно, всім психологам варто було б ретельно вивчати теорію музики, адже це мова глибша за слова, це мова самої душі. Вербальне - це тільки форма, в яку наливаються інтонації, а музика - це формування слів із самих інтонацій.

Навіщо все це потрібно? По-перше, щоб краще і більше відчувати. Якщо це не критерій, то варто замислитися про Вашу систему оцінки життя. По-друге (витікає з першого) - це слідство прагнення до життя, до розуміння життя і власного сенсу в ньому (призначення, якщо хочете). Я не знаю кращого застосування розуму, аніж виживання й пізнавання самого себе та світу, в якому ми живемо. Я не знаю кращого заняття, аніж будування та випробовування на міцність гармоній в суспільній, науковій, мистецькій та біологічній сферах. Творення і спостереження, відчування їх. Вивчення та слухання музики знову повертає мене до цих питань, але відповіді, що я на них знаходжу, - більш докладні, тонкі, промальовані, аргументовані, вагомі. Я знову дивлюся в себе і на навколишній світ, та бачу більше, краще ніж раніше.

Коли ти знаєш музику, а не просто слухаєш її, тобі стають доступні такі внутрішні скарби, які тільки ти сам зможеш описати. Взагалі, коли ти знаєш багато, ти дихаєш таким повітрям, з яким вже не захочеш розлучатися. Це відомо всім, хто хоч раз відчував себе на вершині знання, могутнім, високим... щасливим... Той є сильним, для кого примноження знань є примноженням радості.

Opus Excrementus или океаны пустословия контемпорари арта

«Кич есть абсолютное отрицание говна в дословном и переносном смысле слова; кич исключает из своего поля зрения все, что в человеческом существовании по сути своей неприемлемо»
Милан Кундера, «Невыносимая лёгкость бытия», 1984

Скорее всего, можно сказать больше, кич – это стремление к говну как способу простейшей самореализации через эпатаж. Ситуация в современном искусстве похожа на анекдот: «Иногда тебя не замечают, игнорируют твой голос, даже слезы проходят мимо их внимания… Но стоит только один раз пёрнуть…» Само искусство же становится конкурсом на более громкий пук с более громкой претензией на гениальность. Но проблема тяжела: как вообще можно определить, где хорошее произведение, а где плохое? Вопрос стар, как мир, и его нерешенность только способствует размножению всяческих мошенников, выдающих экскременты за плод высочайшего творчества.
Рецепт успеха для начинающего кичера: сначала кушается банка гороха, потом производное организма выпускается в баночку, на баночку лепится бумажка с датой и материалом, из которого изготовлен продукт (в данном случае – горох). Затем это несется в центр современного искусства, выставляется перед меценатом. Меценат пытается поставить глаза обратно в орбиты, у него это получается с трудом. Он краснеет, белеет и спрашивает:
- Это фо такое?
Молодой художник не должен тушеваться, он надевает маску высшей степени удивления, и произносит с придыханием:
- Ка-а-а-ак?! Вы не понимаете?! Это же верх концептуальной выразительности, формирующей понимание бесполезности окружающей действительности посредством сознания того, что единственное настоящее творчество человека – это его экскременты!
У вас есть возможность перечитать этот текст с расстановкой, и вполне может быть, что вы из него даже что-то извлечете. Но для мецената эта скороговорка будет лишь кодом для взлома его сознания, и необходимым вербальным подтверждением достоинства экспоната.
Результат – музеи полнятся баночками с окаменевшим калом и бумажками с его составом и датой. Собираются в музее зрители. С одной стороны это интеллектуалы, с другой стороны те, кто усиленно под них косит. Становятся они и глазеют на шедевры. Самый смелый интеллектуал задает вопрос: «А в чем же смысл?» Стоящий рядом псевдоинтеллигент пояснить фабулу не сможет, но и дураком несведущим ему показаться не захочется, а посему он просто скорчит презрительную мину. Возможно, еще добавит: «Как вы не понимаете?!» Смелый интеллектуал заподозрит неладное, пойдет искать самого художника, дабы заплевать его и закидать банановой кожурой. Новатор контемпорари арта будет стоять ожидать его где-нибудь в зале экспозиции. И после вышеописанного вопроса начнет еще более вышеописанную скороговорку, подкрепляя ее неологизмами и узкоспециальным сленгом для пущего эффекта. В итоге у смелого интеллектуала остается два выхода: либо поверить художнику на слово и принять баночки как нечто недоступное его убогому мировидению, либо еще больше разъяриться, бросить художнику пару ласковых и удалиться восвояси.
Вопрос «кто из них прав?» - остается. Зная, что новатор сжульничал, обыватель может с уверенностью бросить в него камень, разоблачить и наказать. Но кто, черт побери, из этих личностей признается, что он – лжец?! Кто станет рубить под собой сук вместо того, чтобы рубить бабло?! Нет, наше время идиотами не славится, тем паче в понимании термина через роман Федора Михайловича. Поэтому ценителю остается потреблять горы материала сомнительного качества, выслушивая соревнующиеся в нелепости концепции или «фи!» в свой адрес со стороны рыб-прилипал интеллектуального движения.
Такие «рыбы» вооружаются кое-какой эрудицией, кое-каким знанием достаточно громких имен, в лучшем случае, собственной наглостью и эгоцентризмом на фоне определенной одаренности. А после этого создают среду интеллектуального гламура, где функцию страз выполняют те самые громкие имена и презрительные «фи!» в сторону осмелившихся задавать вопросы. Последние сразу попадают в разряд неучей, бездарностей и «вообще зачем вы сюда пришли». Смысла в таких обществах где-то столько же, сколько и в дорогих ночных клубах:
Зачем нам показывают вальяжно шествующих по красному коврику в двери нового сверхдорогого НК «звезд»? Какой смысл в такой модели успеха? У всех этих господ такие серьезные и пафосные выражения лиц, будто они совершают какой-то жутко важный ритуал, хотя они приезжают туда напиться и пострекотать о футболе-бабах-мужиках-сумочках-драгоценностях-машинах. Что-то похожее происходит и с интеллектуальными кругами. Вроде бы умные, даже талантливые люди собираются, а действо получается то же самое: спиртное, нелепые разговоры ни о чем и хвастовство собственной эрудицией. Или даже просто – образом эксцентрика. Так поступают подростки, так поступают юноши-девушки, так поступают взрослые и пожилые. Все довольны, спасибо за внимание.
Какая здесь может быть речь о сопротивлении, тем паче – о культурном? Получается, что даже сопротивление есть ничто иное, как страза на розовом костюме каких-нибудь «поющих трусов» от интеллигенции. Мы снова вращаемся вокруг «протеста ради протеста», бесцельной ломки всего, что можно сломать (по принципу вампиров из фильма «30 дней ночи») и попыток отрезать контемпорари арт от истории.
«Искусство» - «искусить» - «искушенный». Это слово этимологически обозначает мастерство, жизнь творчеством. Однако творит даже ребенок, но это не делает его «искусным мастером». Чтобы сделать свои творения искусством, нужна не только тяга к творчеству, но и знание выработанных предшественниками приемов. Когда сумеешь сделать то же, что и учитель, или лучше него, тогда обретешь право сделать уже что-то свое и называть это искусством. Если бы Малевич писал свой квадрат, будучи дилетантом, его можно было бы осмеять и посадить в психушку от греха подальше. Но суперматизм основал человек, прошедший все этапы художественного образования, а значит за всем этим уже есть то нечто, за которым могут идти увлеченные последователи. На жизнь имеет право всё, но вот на уважение и претензию – далеко не всё.
И зачастую действительно достойные художники, обладающие природным талантом, позволяющим им создавать прекрасное, минуя специальное образование, подают себя без претензии. Нет у них этого пустого пафоса, гремящих пустыми бочками концепций. Зато есть сила духа, пролитая в материальный мир через искусство. И, как ни странно, они сами стремятся познать то, чем занимаются, потому что видят в образовании новый горизонт, а не серую стену рамки. Вот это и есть контемпорари арт – где есть новизна, причудливость очертаний, даже изощренность, но нет пустоты и содержания новаторских баночек. Такое искусство и не стремится выдрать себя из истории, потому что оно достойно уже созданного, оно опирается на него, но при этом сохраняет своеобразие, не занимается повторением пройденного или плагиатом.
Пришла пора подумать, зачем все это обилие букв, недовольства и претензий к претензиям…
Кич в нашей стране не делает пользы искусству, потому что не имеет под собой никакой физической и идейной основ. У кичера нет ни достойного произведения, ни смысла его для жизни (я не говорю о «поучительности», я говорю хотя бы о той же «гармонии»). Есть только многословие, неспособное создать что-то реальное, даже запустить какую-либо выставку без поддержки наделенных деньгами. Есть пассивность, жалобы на непонятость и апелляции к Западу, который «нам поможет».
Сейчас нужно подумать о том, как нам избавиться от этого пустословия и культурного мошенничества, как заняться искусством, а не его пародированием. Для этого нужно, для начала, обратиться к истокам, поучиться у них, не бросать себя на уровень примитивности, изобретая велосипед наново, а оттолкнуться от уже имеющегося и создать нечто еще более интересное. Пусть это назовут эклектикой, но это будет новшеством, причем достойным. Потом нужно вспомнить о мастерстве. Не надо бросаться широко публиковать первое удачное произведение и создавать себе сомнительную славу, надо сначала достигнуть достаточного уровня в собственном творческом развитии. Тогда и произведение будет лучше, и слава прочнее, потому что будет строиться не на мимолетных чувствах эпатажа, а на глубоком эстетическом понимании созерцателя.
Все это, вполне возможно, звучит консерватистски, но не думаю, что эти два простейших подхода навредят многообразию творчества. Сколько людей – столько душ, и даже эпигоны создают в чем-то отличные вещи. Просто обилие дешевых подделок под искусство начинает раздражать так же, как засилье рекламы и прочих прелестей поп-арта. Нынче важно не допустить того, чтобы антипоп стал тем же попом, только выкрашенным в другой цвет. Именно кич этим грозит, сливая воедино мир культуры массовой с культурой, взявшейся нести флаг «высокой» в наш век.
Вдохновения, Господа! И шедевров!

Примером послужили работы Дэмиэна Хёрста, Вима Дельвоя, новость о «стремяночной выставке» Йоко Оно, работы представителей белорусского актуального искусства и т. д.

Міфи демократії

Досить розмовляти про „свободу”, „рівність” та „єдність”! Розуміння цих понять, напевно, одна з найбільших помилок суспільства.
Не одна година спілкування інтелектуалів проходить у безплідних суперечках на тему „що таке свобода і з чим її їдять”. Демократія оперує цим поняттям: „свобода слова”, „свобода особистості”, - і на цьому щедрому ґрунті ростуть подвійні стандарти моралі, етики та юриспруденції. „В тебе є свобода слова, але ти не повинен казати те, те і те”. До того ж, що саме ти не повинен казати – визначає хтось десь. Висновок із дискусій з цього приводу виноситься до Конституції, де це звучить як „поважати свободу іншої людини”. Тобто, свобода одного закінчується там, де починається свобода іншого.
Але це вже питання не свободи, а поваги до особистості.
Поняття „рівність” потребує розуміння, до кого чи чого прирівнюється людина. Найяскравіший приклад протиріччя в цьому понятті: чи рівний гопник з вулиці академіку філософії? Де факто відповідь зрозуміла – ні, не рівний. Але демократичне де юре залишає це питання і цю відповідь поза своїми межами. Воно передає його рішення до рук етики та філософських суджень, на які закон або взагалі не звертає уваги, або мало. І тоді поняття рівність вирощує такі речі, як безпідставна зверхність, нахабність, неповага тощо.
Адже „я вільний, бо маю свободу, а ти мені не указ, бо всі рівні”. Рівняння відбувається за нижчою ланкою, а не за вищою.
Отже питання свободи насправді є питання поваги до особистості, а питання рівності є питанням людської гідності.
Найкращій вихід для суспільства, де кожний бажає затвердити себе, це виведення точного визначення для поняття „особистий простір” і повага до нього. Щасливим є той, хто має місце для себе і своїх життєвих уподобань у філософських та політичних поглядах, зовнішності, мистецтві тощо. Це місце і є, власне, свобода. Така свобода – це необхідний порожній простір, де розміщується внутрішній світ людини. Де він існує? У віртуальному просторі суспільства, де розташовані мораль, етика, філософія, естетика. Тобто все те, що відноситься до ментального (духовного) і має об’єктивний вплив на наше життя.
Гріхом повинні вважатися неповага або зазіхання на особистість і на її простір. Тоді ніхто не зможе нав’язувати себе іншому. Тоді кожен буде почувати себе вільним від безпідставного впливу з боку іншого. Обмеженість дій – як не дивно – задасть почуття свободи для кожного, а не для аморфних „всіх”. Захист особистого простору стає пріоритетним у справі суперечок.
Ще один міф – це так звана „єдність”. Приклад дії „єдності” ми маємо у колективізмі. Такий лад повинен був би кожному надати почуття хазяїна життя і всього, що його наповнює, а значить – відповідального. Але практика показала, що більшість віддає перевагу скиданню відповідальності на когось: або на владу, або на начальство. Всі хочуть користуватися, але мало хто бажає створювати. Так відбувається доти, поки відповідальність за себе не кладеться на плечі самої особи. Тоді вже ніхто не повинен ділитися з ним благами „бо все загальне”. Він сам має створювати собі це благо. Що саме дивне, так це та ж сама зворотна дія, що й у принципі „свободи”! Коли кожен відповідає за себе, люди починають прагнути до контакту, до поєднання зусиль у створенні блага. І це природно, бо тоді кожний а) зацікавлений (вмотивований), б) відчуває результат своєї праці.
Після жовтневої революції 1917 року „рівність” та „братерство” показали свої справжні обличчя. Були знищені не тільки „вороги народу”, а всі, хто був занадто розумний, занадто сильний – тобто ті, хто був надто небезпечний для тих, хто оперував цими поняттями. Для тих, хто стояв за завісою театру. Саме тоді ланка рівності перемістилася до „низів” – малоосвічених і малорозвинених особисто людей. Їх поведінка стала критерієм оцінки всіх, хто мав у чомусь перевагу перед ними.
Так гопника (пияку, грубіяна, неробу) зрівняли з академіком (музикантом, ветераном праці, художником, письменником, майстром своєї справи). Людська гідність, досягнення особистості у власному розвитку та своїй справі не мають значення. Тому привілеї або владу може отримати будь-хто, якщо він достатньо хитрий та пронирливий. Гопник може спокійно стати посадовцем, нероба може отримувати зарплатню в три-чотири рази більшу за платню працівника-розрядника. Всі рівні, але рівнішими залишаються ті, хто за об’єктивною оцінкою мав би бути у колі еліти.
Отже, ще раз затвердимо істину, яку диктує практична дійсність – ЛЮДИ НЕ РІВНІ! І суспільство кожного разу постає перед питанням „кого, за що і як оцінювати?” Суть його полягає у віднаходженні критеріїв розподілення благ і влади між громадянами. Якщо при монархії діяв принцип: що народжується від кращого саме є кращим, то тепер якість людини та вчинків повинна оцінюватися контекстуально і безпосередньо. Якщо люди будуть керуватися принципами здоров’я, розвитку і взаємоповаги за гідністю та чеснотами, то суспільство вже не зможе дозволити собі бездарних владарів та деструктивні устрої: охлократію, владу сліпої сили, тоталітаризм, абсолютизм.
Єдина рівність, яка може бути між людьми, так це „теоретична” – кожний має можливість стати кращим в чомусь.
Звісно, це не вичерпний перелік тез для нового „кодексу честі”. Це є виклад ідеї про зміну суспільних пріоритетів на ті, що значно більше відповідають дійсності. Адже тези, на які спираються сучасні закони (як затверджує Конституція, вони спираються на мораль та етику) є застарілі, негнучкі ідеали, які слугують тільки тим шахраям, що вміють ними користуватися. Мораль не повинна бути статичною, це суперечить динамічній природі суспільства та світу в цілому. Стереотипи заважають прогресу і стимулюють регрес.
Важливо пам’ятати, що вже зараз ми маємо достатньо розвинуту систему суспільства. Було би безглуздим починати якусь нову революцію, руйнувати все, аби побудувати нове. Як показує історія, після такої руйнації навряд чи можливо побудувати щось дійсно нове, всі зусилля витрачаються на те, щоб досягти хоча б того рівня, який був до руїни. Тобто руйнація дорівнює регресу.
Кожен з нас повинен зрозуміти важливість і ефективність такого явища, як – реформа. Реформа – це теж є зміна, і якщо і варто за щось боротися, так це за реформи, а не за руйнацію країни. Реформи дозволяють уникнути регресу та втрати досвіду минулого. Суспільство має змогу використовувати все найкраще, що вже віднайдено раніше, але внести до нього необхідні зміни або поправки.
І будь-які реформи починаються зі свідомості.
Ідеальна держава – це не та структура, що забезпечує ідеальний порядок (принаймні тому, що це фізично не можливо), а та структура, що може достатньо гнучко реагувати на зміни ментальності, хід еволюції біогеоценозу, що панує на території, де державі довелося розташуватися.

Олександр Скрябін. Маленький Діоніс

І. ДЕЩО ПРО МУЗИКУ
Ти ніколи не зможеш описати музику великих класиків до кінця. Можна легко вхопити основну лінію, головну рису сюжету, але відтінки, тонкі почуття кожного етюду завжди залишатимуться новими. При кожному новому прослуховуванні. Тембр голосу твоєї душі постійно змінюється, а класика для кожного разу знаходить свій резонанс із тобою. Якщо ти в мінорі, вона добудує до твоєї ноти акорд, якщо в мажорі – розцвітить його всіма кольорами веселки. Напругу виразять дисонанси, рішення зафіксується у переході до консонансу. Вся твоя ніжність, весь твій гнів, фантазії, почуття гармонії з природою – все є в музиці.

Скрябін – дивак! Майже божевільний. Але його майже божевілля оплачене безмежжям його таланту. Він дитя Срібного віку російської культури з усіма його ідеями порятунку світу за допомогою мистецтва, неомесіанством, фантазмами і пошуком істини. Хтось сказав, що його музикою були „отруєні так, як Європа була отруєна музикою Вагнера”. Ризикну сказати, що деякі речі, що вбивають одних – надають сили іншим.

Які слова могли б охарактеризувати музику Скрябіна в цілому? Це безмежна сила і тонкість почуттів. Не зважаючи на те, що він майже математично вираховував структури своїх гармоній, кожного разу в звуках його нот чутно почуття у його русі, прогресі, постійній зміні. Це може бути лірика, можуть бути напружені патетичні етюди, але це рухливе, тремтяче почуття поєднує їх усі. Не просто жива, а наджива музика.

Художність його мелодій досить зрозуміла, але настільки багата, що одразу і не зрозумієш, які саме почуття вона в тобі народжує. Тремтять всі нерви, потрібен час і додаткові „музичні сеанси”, щоб розібратися в тому, що є в цій музиці, які саме образи.

Ще одна важлива риса, яка втілилася в симфоніях Скрябіна – це містика. Симфонії „Прометей. Поема вогню” та „Екстаз” – це звернення до темних і ваблячих глибин стихій, на яких будується життя. Вогонь Скрябіна – це почуття первинної стихії, небезпечної, загадкової, одночасно життєво необхідної і палючої, вбивчої. Полум’я живе і самостійне, наче божество. Свавільне, наче жіноча пристрасть, сильне, як рука героя. Прометею треба навчитися брати його в руки перед тим, як заволодіти, довго спостерігати за його язиками, що лижуть матерію, спрямовують її до небес, до зірок. І тільки коли він сам стане, як вогонь, він зможе битися з ним і перемогти, схопити його і понести своєму творінню – людям. Маленьким та слабким людям також треба спочатку навчитися бути з полум’ям. Живильна енергія розтікається по їх єству, і у фіналі вони зливаються з Прометеєм у єдиному радісному та екстатичному пориві. Все заливає світло, і падає завіса.
Прометей в цьому випадку вже не просто титан, що несе вогонь, а саме прагнення до величі духу, титанічне прагнення. Це той потенціал в кожному з нас, що прагне до кінетичного втілення. Ми поступово підходимо до життя, обережно торкаємося його гострих боків, вчимося танцювати з ним щось на зразок танго-вальсу. І якщо нам вистачає сил та терпіння, то в результаті ми здобуваємо те, до чого прагнули – море палаючого щастя, захоплення глибокого настільки, що воно охоплює все тіло від маківки до кінчиків пальців ніг.
Екстаз також не схожий на щось однозначно приємне та світле. Дионісіський екстаз завжди балансував на межі творення (родючої сили Природи) і вбивства, руйнації (хижацтва та надлишку внутрішньої енергії). Тому це також темна і неоднозначна стихія. Вона вирує і танцює, заплющує очі й змушує кричати. Гримаси людини в екстазі дуже схожі на гримаси болю. Якщо біль свідчить про життя, то екстаз – також. Знову відчувається дивина медалі при двох боках. Темрява – це просто зворотній бік світла. Сама людина, як і все живе, поєднує в собі гармонію та порушення гармонії. Тому екстаз – це гра, це містерія творення світів. Це симфонія космічних сил, що стикаються, вирують і постійно стверджують нове буття. Життя – це процес, це балансування на межі мороку порожнечі та палючого світла енергії, що стикається з нею.
В симфонії це втілено як постійних рух від тонкого, внутрішнього, суто індивідуального до масштабності всесвітнього, загального, космічного. І апофеоз стає завершенням, довершенням всіх цих стихій, цього виру творення. Він розливається на межі нервів фінальним, сліпучим акордом. Весь твір був спрямований до нього, але він жодного разу не гарантував його появу, обов’язковість саме такого кінця. В цьому і є розпал скрябінського драматизму (я б навіть сказав – трагізму), у непередбачуваності, рухливості всієї музичної конструкції, відсутності статичної звички до щасливого або нещасливого фіналу.

Етюди та прелюди Скрябіна – це дивовижні маленькі картини. В них і пейзажі, і емоційні ландшафти (“emotional landscapes” – Bjork), і маленькі фотографії, де можна побачити ріки та дерева, дощ та сніг, безкінечні відтінки сонячного світла... і тонку посмішку, ніяковіння перших нот любовного почуття, погляд у небеса, захоплення і порив до високої, космічної думки. Етюди Скрябіна – наче величезний набір фарб, що розцвічують життя собою. Ти слухаєш їх, а простір навколо набуває нового, не знаного раніше сенсу, тонких вібрацій, що або ніжно резонують у спокійному потоці акордів та тонких мелодійних мережив, або підхоплюють тебе на тривожні хвилі й закручують у вихорі до суворих, осяяних грізним сонцем хмар. В цьому пульсі весь Скрябін – поєднання мегаломанії та героїзму в його характері, екстаз життя на межі болю і ніжність, здатність до лагідного кохання. Він дійсно, як полум’я, то пече, то зігріває. І ти ніколи не будеш упевненим – як саме його звук подіє на тебе в кожний новий момент.

Соната № 1 у фа-мінорі, оп.6 – це битва. Написана в зв’язку з особистим протистоянням хворобі та першим розчаруванням життя, вона втілює почуття тяжких роздумів, гострих голок сумнівів, урочисте сподівання. Це нервові рухи героя по кімнаті, шалене море його душі, де особистість шукає хоча б щось тверде, що могло повернути їй рівновагу, врятувати її від смертельного виру відчаю. Він підходить до вікна, дивиться на хижий і скажений світ, повертається в сутінки кімнати, але знову бажає дивитись назовні, дивитися сміливо і впевнено. Закінчується все похоронним маршем, але у завершенні важких і скорботних акордів, що пульсують в такт замираючому серцю, чутно якесь миттєве, майже непомітне просвітлення, маленька надія на нове народження, що наслідує смерть старої форми твоєї особистості. Напевно, це цілком логічне завершення першої битви, такої собі ініціації молодої людини в світі постійного протиборства порожнечі та творчої енергії особистості. Акуна Матата. Або муки переродження. Ти втрачаєш дитячу лялечку, але набуваєш доросле тіло, що, наче метелик, розправляє крила – кольорові, сильні...

Соната № 2 в соль-мінорі, оп.19 (Соната-фантазія) звертаються до таких глибоких і різнобарвних течій людської душі, що здається, наче всередині тебе підіймається така тепла хвиля виблискуюча грайливими променями невидимого внутрішнього сонця... а може, ця хвиля, це тонке, але сильне переживання – і є сонце? Твоє внутрішнє сяйво...
У другій частині – Престо – хвиля розбурхується, вирує в танці хвилюючої, тремтячої веселки. Каскади фантастичних кольорів сплітаються в повітряні гірлянди рухливого світла, і розчиняються в глибинах твого глибинного єства, залишаючи слід, схожий на миттєвий спогад після дивовижного сну. Все ніби доторк до образу образів, центру всіх твоїх фантазій, що створюються бажаннями високих насолод...

Сказати про всі твори Скрябіна означає написати книгу. Книгу віршів. В ній епос буде перетікати в лірику, лірика – в драматургію, а все разом буде осяяне світлом геніального звуку. Не намагайтеся напружувати мозок, щоб чути, навпаки – відкрийте його, розслабте, і музика потече крізь вуха життєдайним потоком, первинною енергією. Вона засіб і вона мета. Вона двері та ключ, ріка та берег, небесне і земне. Вона – нить, що зшиває собою дуальність світу, повертає нас до глибин процесу життя...

ІІ. ЕПОХА
Оцінки музики Скрябіна суперечливі. Так було в його сучасності, так, напевно, залишається справа і зараз. Він завоював повагу та визнання класика, але чи знайшла його музика свою нішу у загальному історичному процесі не як минуле, а як те, що не старіє? Утаємничені в красу Срібного віку і загального культурного ренесансу початку ХХ ст. постійно звертаються до неї, але чи застосовують вони цей спадок сьогодні? Ідеї літераторів і музикантів романтичні і піднесені, але не позбавлені раціональних зерен.
В одній думці діячі Срібного віку були стовідсотково правими – мистецтво дійсно здатне змінити світ на краще. Зараз, коли людство впритул почало вивчати комунікації, співвідношення інформаційних просторів та дійсності, ми можемо точно сказати, що мистецтво має вплив на свідомість людини та суспільства в цілому. Воно створює семіотичну (тобто символічну) модель комунікацій. Телебачення (фільми, серіали, концерти), шоу-бізнес – будують свідомість глядача. Хоча це далеко не найкращі впливові чинники, але коріння в них уходить у мистецтво, вони доводять, що такий спосіб спілкування дає свої плоди.
За допомогою мистецтва та освіти людина набирає благородства. Так, цей стан душі, цей набір внутрішніх установ, який називають „внутрішньою культурою” не є привілеєм походження, він може бути придбаний кожним, хто має для цього достатньо розумових здібностей, і навіть менше. Згадайте приписку Фрідріха Ніцше до книги „Так казав Заратустра” – „Книга для всіх і ні для кого”. Це означає, що звернутися до цього джерела думок і зрозуміти його може кожний, воно існує незалежно, саме по собі, як будь яке водяне джерело, але завжди несе у собі життя. Мистецтво та освіта розвивають здатність до аналізу, критичного мислення, прогнозування – тобто дає можливість розбудовувати власне життя. Це означає, що не можна ставитися до мистецтва тільки як до розваги або до сфери, що не стосується практичного боку життя.

Музика Скрябіна збагачує. Вона вчить одночасно емоційності та силі духу. Тісно пов’язана з власним духовним пошуком композитора і його подоланням перешкод (хвороба правиці, що могла позбавити музики назавжди, прикрі враження і розчарування життя), творчість насичена темою духовного вибуху, битви за право на життя і самоствердження.

„Великий і могутній той, хто відчув відчай, але переміг його!” – А. Скрябін

Містичний початок скрябінського мистецтва – це глибока повага до життя та до місця людини в ньому. Це здатність відчувати світ чимось більшим, аніж безликою сукупністю фізичних процесів. Це містика пізнання, коли пошук початку речей дарує почуття всієї внутрішньої палітри будь-якого явища. Одночасно це поклик піднятися над самим собою, вираження бажання досягнути справжньої величі духу. Також це оспівує здатність людини до творчості, до творення дійсного світу у вольовому акті.

Виконавчий талант в класиці дуже важливий для розуміння музики. Кожний виконавець залишає відбиток власної особистості на творі. Пройшло багато часу з пори, коли Скрябін жив і творив, коли ще свіжою була пам’ять про нього та ті образи, що він вкладав у свої твори.
Чи хтось ще пам’ятає ту глибину, що повинна відкриватися за кожним його звуком? Чи не стерся образ, залишивши лиш обіцянку картин, наче древня антична фреска? Світ безжально викривив усі неприйнятні для нього ідеї, вкрав у них силу та міць (небезпечність та свавілля). „Підстриг” їх під себе.
Тепер, коли ми чуємо виконання Скрябіна новітніми музикантами, не вистачає вогню і нервовості в їх виконанні. Звуки божественно чисті, записані на прекрасному устаткуванні, але твоя уява вже просить сильніших емоцій, добудовує все, чого не вистачає виконанню. Набагато краще чутно грім внутрішніх штормів з-під пальців Володимира Софроницького, Святослава Ріхтера. Вони ближчі до Скрябіна хронологічно та емоційно, вони не намагаються „прилизати” його звук, його бурхливі думки. Ці піаністи самі зливаються з автором у екстатичному почутті музики. Виконання Piers Lane набагато м’якше, виваженіше, більш академічне. Всього він просто не здатний відняти у музики, бо її характер закладений в самій партитурі, але все таки виконання Piers трохи скрадає надлишок душі. Просто приємно слухати чистий, не заплямований вадами запису звук, але...

Дехто бажає вважати Скрябіна містиком, дехто – просто талановитим музикантом, але істина, як завжди, має свій власний баланс. Не можна відривати музику від метафізичного світогляду її автора, цей аспект є дуже важливим у створенні звуку, він, фактично, задає йому образність, центральну ідею творчості, навколо якої вона будується. Але не можна й забувати про глибоку індивідуальність композитора у своїх поглядах, яку неможливо вмістити в будь-які рамки релігій або філософських течій. Такі люди, як він не наслідують істини та канони, а створюють їх.

Можливо пізніше, коли наші нащадки осягнуть життя Землі історично та геологічно, вони оцінять вклад кожного митця в розвиток людства і світу. І тоді, з висоти прожитих століть вони скажуть, що мистецтво дійсно змінило світ, пронесло його через темні епохи і зробило сильнішим, кращим.