Ігровий простір. Декілька думок про сучасний інформаційний простір та його аудиторію. ч.3

Третя частина статті.
Ігровий простір. Декілька думок про сучасний інформаційний простір та його аудиторію. ч.3

Орлиний зір

Через світову поліфонію журналіст приречений лише ставити питання. Що є журналіст? Це споглядач минучих подій того хронотопу, в якому йому пощастило чи не пощастило народитися. Для того, щоб сказати своє слово про світ – йому не вистачить часу, бо збирання відомостей за цією темою займе все його життя. Надто багато всього. Зачепити все неможливо. Він може лише колекціонувати враження, постаті, а потім писати про все це в бездарних романах, що тхнуть побутовщиною і торжеством посередності. Квінтесенція буття відома лише митцям і творчим людям, тим, кого, власне, журналіст і повинен питати: „Яке воно – життя?” Сам журналіст – не більше, аніж диктофон, що записує слова, та перекладач, що пише ті слова зрозумілою більшості мовою. Єдине, що має робити журналіст, це лишати в своїх матеріалах ключ до їх об’єктів та суб’єктів. Цей ключ – цікавість. Ніхто ніколи не зможе розповісти щось багатьом, якщо буде писати нецікаво. Окрім доступності, має бути цікавість. До того ж не „смажена”, а інтелектуально приваблива. Не треба бити читача по пиці голосними заявами, гігантськими шрифтами заголовків над трьома строками тексту. Це все маячня, що годиться лише для тих, кому страшно, що про нього завтра не згадають (суб’єкту) і тому, кому це не страшно (журналісту). Тема, що має відношення до умовної вічності, повинна мати такі двері, в які читач захоче зайти. Газета – то коридор дверей... Бажано, щоб ці двері а) вели в літо, б) відрізнялися одна від одної неповторним візерунком, що сам а) дозволяє зрозуміти, що там далі, б) зрозумілий сам по собі. Саме цікаве, що ця теза примушує журналіста ставити тільки цікаві питання, а відповіді на них обрамляти не аби чимось, а гарними, соковитими словами, що пахнуть, наче витончена страва, а не виглядають банальними неприправленими макаронами. Тобто споглядачем теж треба вміти бути... Інакше навіщо ти взагалі потрібен самому собі зі своєю професією?

Має бути профіль!

Журналіст має вести визначену лінію в спілкуванні з респондентами, мати визначений спектр рис, які б він хотів висвітлити, тем, про які розповісти. Так йому легше складати переліки питань і формувати власну аудиторію. Якщо поженешся за тим, що цікаво „всім”, ризикуєш розчинитися безликою постаттю серед тисяч інших журналістів. Фактично, так і вимальовується професійний портрет – з власних зацікавленостей і тієї аудиторії, котрій це також цікаво.

З іншого боку, журналіст є заручником актуальності. Залишається ризик „не встигнути”, коли ті питання, що хотів поставити ти – поставив уже хтось інший. Напевно, єдина можливість уникнути казусів – постійно оновлювати репертуар питань. А це означає – оновлювати аспекти зацікавленості. Життя все ж таки – рух, тому не можна постійно задовольнятися сталими списками. Хоча бігти поперед потягу теж не варто – є ризик опинитися в полоні „тенденцій”, тобто „тимчасових” питань лише про якісь події, що стосуються лише сьогодення й втрачають вагу з плином часу. Зовсім без цього неможливо, але варто було б зменшити відсоток тимчасовості. Все ж таки це прерогатива жовтої преси – займатися чимось настільки незначущим.

В цьому сенсі якісна журналістика виступає літописцем сучасності. Літопис – це не перелік усього підряд, а квінтесенція часу. Тому варто прагнути окрім несення новин – передачі головного з цього потоку. Бо поняття „новини” може включати і такі речі, про які не варто розмовляти довше п’ятнадцяти хвилин. Наприклад – процесуальні „п’ятнашки” політичних інститутів. Хіба варто зосереджуватися на кожному перепризначенні якогось чиновника на таку-то посаду? Сенс цього складають його дії, а не його призначення, тому докладно розповідати про кожний маленький рух цієї сфери – просто безглуздо. Це було б тим самим, що докладно розповідати про переміщення верстальників у ремонтно-механічному цеху – від верстата до складу, зі складу до їдальні тощо...

Так унікальність журналістського профілю стає необхідністю для ведення вищеназваного літопису. Кожна глибша зацікавленість аспектами стає свого роду квазінауковою діяльністю, що полягає в дослідженні предмета, реферуванні думок фахівців з цього приводу тощо. Таким чином відомості вузьких кіл стануть адаптованими для сприйняття більш широких (але не „загальних”!), що стимулюватиме локальний розвиток. Чим більше журналістів, „обслуговуючих” такі локальні аудиторії – тим краще журналістика виконуватиме свої функції. Тим більше можливостей суспільству розвинутися, зробити крок уперед.