понеділок, 7 вересня 2009 р.

Будівництво демосу

У світлі сучасних психологічних досліджень вже ні для кого не є секретом, що запорука успіху справи полягає у вмотивованості її виконавця або виконавців. Але, як не дивно, чомусь про це постійно забувають. Хоча, якщо згадати, наскільки часто люди забувають „прописні істини”, то цей факт вже не ввижатиметься таким дивним. Отже, для того, щоб побудувати формулу успіху сучасної розбудови як індивідуального, так і суспільного життя, треба згадати засади мотивації та особливості її існування.

Кожній людині властиве почуття влади. Володіння приймає різні форми відповідно до особливостей внутрішнього світу людини. Це може бути як творчість, що виражається у прагненні до успіху в різних сферах життя (мистецтві, спорті, бізнесі, політиці тощо), а може бути й звичайною ненажерливістю, що втілиться у „поїдання” всього живого навкруги, пригнічення і злоби. Але від почуття влади і необхідності задоволення потреб нікуди не дітися. Така природа людини. Те, що кожна людина – егоїст, аргументовано ще у працях Ф. Ніцше. Мораль та етика лише корелюють напрямок цього егоїзму – або він спрямований назовні, таким чином виконуючий творчу функцію (збагачення через творення й об’єднання з чимось), або всередину, виконуючий функцію постійного „голоду”.

Виходячи з цієї особливості людської натури, можемо створити такий собі образ – людина єдина з тим, що вона робить, має, любить. Результати її праці, благополуччя близьких людей, майно – все це складає егоїстичний інтерес людини, це частина її володіння, частина її внутрішнього світу. Стан цих речей викликає її схвильованість, турбує, але вона не хоче позбавлятися цього, бо це також є джерелом її радості й щастя.

Якщо уявити матеріальний світ великим дзеркалом, то людська воля, її бажання і вольові імпульси задля досягнення бажаного – це промені світла, що відбиваються в цьому дзеркалі, таким чином створюючи відчуття життя в людині, усвідомлення себе. Якщо її зусилля не повертаються плодами, це спричиняє відчуття порожнечі, безглуздості життєдіяльності, тоді людина шукає „швидких” насолод, пірнаючи в алкоголь, наркотики, продажне кохання. „Пускається у всі тяжкі” – як то кажуть. Це дарує крихти радощів, що швидко минають.

Для того, щоб справа мала успіх, потрібна зацікавленість людини, тобто розуміння, що її зусилля дійсно принесуть їй бажаний результат, змусять її радіти від тих чи інших почуттів, продуктів праці. У цьому плані опора на колективне начало була величезною та шкідливою помилкою. Людина не може працювати на уявних „всіх” або таке саме „загальне благо”. Якщо річ не належить їй, то ця річ не має для неї цікавості, в цій речі немає людини, немає частини її зусиль, її душі. Дармові досягнення не цінуються. Вважаю, всі пам’ятають давню східну народну казку про один зароблений танґа?

Батько покликав до себе сина і каже:
- Настав час тобі, сину, заробляти собі на життя. Іди знайди собі роботу, і як заробиш один танґа, повертайся.
Син пішов до матері, розповів се. Мати йому каже:
- Піди погуляй, сину, а я дам тобі танґа.
Він так зробив, прийшов до батька з грошима, дає. Той каже:
- Ти не заробив цих грошей! – і кидає їх у вогнище.
Син потиснув плечима і пішов.
Мати йому каже:
- Побігай і спітній, скажеш батькові, що тяжко працював, а я дам тобі танґа.
Син так зробив. Приніс гроші, каже:
- Ось я спітнів від роботи, заробив свій танґа.
Батько викинув гроші у вогонь зі словами:
- Ти не заробив цих грошей!
Син пішов.
Сів у садку, замислився. Подумав: „Якщо я не буду працювати, батько розгнівається і полишить мене без спадку, наче негідного сина. Треба знайти роботу”.
Пішов до робітників, спитав, чим можна їм допомогти. Поносив воду, допоміг збирати виноград, за день зробив багато справ, утомився і йому за старання дали танґа. Він приніс його батькові.
Той кинув його до вогнища, але син кинувся вслід, витяг гроші голими руками з вогнища і закричав:
- Батько! Що ти робиш?! Я тяжко працював весь день, щоб заробити цей танґа!
- Ось тепер я тобі вірю, - посміхнувся батько. – Ті гроші були не твої, тому тобі була байдужою їхня доля. А за для цього танґа ти доклав багато зусиль, тому навіть кинувся за ним у вогонь, адже він має для тебе ціну.


Взагалі, за багатьма мудростями варто звертатися до фольклорів. Маленькі притчі мають за собою багатовіковий практичний досвід, з якого вони постають аксіомами, доведення яких стало непотрібним саме через закон життя. От і зараз ми маємо яскравий приклад мотивації. Коли людина не платить за досягнення, читай не пускає промінь у дзеркало світу, то вона і не відчуває в тому себе. Для досвіду їй необхідно набити власні гулі, для цінування речі треба або її заробити, або – загубити. Ми не надто багаті, щоб дозволити собі губити досягнення задля „прописного” досвіду, а отже закликаємо на допомогу таку річ, як „свідомість”. Ця штука дозволяє нам вчитися на помилках і успіхах, за рахунок неї ми розвиваємося і підіймаємо рівень життя. Якщо ми бажаємо, щоб цей рівень тримався, треба розбудовувати його якісно. Давайте розглянемо – як.

Коли люди перекладають відповідальність за щось на чиїсь плечі, вони роблять собі „ведмежу послугу”. Це спричиняє набагато більше шкоди, аніж можна уявити на перший погляд. Коли людина обмежує свою свідомість невеличким шматком загальної картини буття, вона припиняє розвиток. Навіть якщо при цьому вона продовжує заробляти гроші, мати нібито успіх, вже почався процес деградації. Ця деградація полягає у фальшивості гармонії, яку може порушити або зовнішній чинник, або внутрішня руйнація після досягнення критичної маси. Конструкція успіху не витримує розвитку, тому споруда падає.
Та якщо перекласти відповідальність за розбудову життя країни якомусь „доброму царю”, то „нормальне життя” припиниться разом із відставкою цього царя. Вся остання маса, що зняла з себе необхідність думати про благо країни, його підтримку, буде нездатною продовжити справу цього царя, його місце займуть знову хитріші, безчесніші люди, бо за відсутності альтернативи саме вони заповнюють політичний вакуум завдяки своїй активності. Але й вони теж не зроблять собі нічого доброго, бо в сліпій ненажерливості вони з часом вип’ють джерело свого прибутку й будуть вимушені шукати лояльності інших сильних світу цього, яким доля цих шахраїв буде глибоко байдужою. А це приниження і обов’язково – втрата незалежності матеріального статку. Просто кажучи – рабство.

Країна (читай Батьківщина) не репрезентується державою, вона репрезентується саме народом. Тільки народ є „цеглою” національної будівлі. Тому якщо народ буде неспроможним до будівництва власної країни, то і країна не зможе існувати.
Який сенс має віра політичним обіцянкам, якщо їх виконувати доведеться все одно нам?! Адже політик не зробить село сильним, армію боєздатною і т. ін. змахом чарівної палички. Все, що він може – це закріпити поведінкову норму статусом закону. Саму норму може сформувати лише населення. І навіть якщо при владі буде стояти дійсно чесний політик, хіба він зможе працювати зі сліпою юрбою, що прагне лише хліба та видовищ?
„Країна – це я”, „Батьківщина – це я”, „Якщо не я, то хто?!” – ось позиції, що дозволяють набратися сили до праці на таку власну користь, що принесе також користь суспільству в якому ти живеш. У цьому місці виникає питання: „А навіщо це робити?”
Давайте подумаємо.
Ми всі живемо разом. Людська природа і сувора необхідність звели нас докупи, й тепер ми маємо співпрацювати, якщо бажаємо собі „нормального життя”. Суспільство організовує себе через інститути влади, щоб добитися порядку, тобто можливості користуватися плодами власної праці, без зайвих зусиль до самооборони від крадія або розбійника. З часом виникає необхідність боротися з шахрайством та вирішувати конфлікти шляхом закону, а не свавілля, а також розподіляти благо за заслугами. Так виникає розгалужена правова система. Але все це базується на необхідності співпраці. Якщо один вміє добре робити одне, інший – друге, то разом вони здатні зробити більше і краще, досягти ліпших успіхів, аніж поодинці. Вони також здатні, при необхідності, обмінятися результатами праці, таким чином економлячи час життя.
Якщо при цьому не дотримуватися кодексу етичних норм, вироблених відповідно до особливостей темпераменту етносу, спочатку втратиться зв’язок співробітництва, потім поодинокі громадяни стануть беззахисними перед шахраями та ворогами. З іншого боку, вони й між собою можуть посваритися аж до бійки. Одним словом, усе це принесе багато шкоди.
Емоційна реалізація людини в таких умовах неможлива, бо всі її зусилля йдуть на виживання. Не буде духовності, а отже не буде і культури. Фактично, людина втратить і свій сенс, і можливість визначити його.

Отже, маємо висновок, що співпраця є корисною і необхідною для підтримання високого життєвого рівня. Після довгого часу відсутності відповідальності за долю країни виробилася звичка до зневажливого ставлення до обов’язків, неякісної праці, лінощів. З одного боку, це було зумовлено історичними обставинами, з другого – на такі умови пристали. „Рабами не роблять, рабами стають”. Разом з тим виробився комплекс „маленької людини”, що завжди бачить себе надто слабкою, аби щось у житті міняти. Але у цієї маленької людини – завжди великі вербальні амбіції, бо (знову ж таки, за звичкою) вона прагне благополуччя і кляне всіх, хто, на її думку, винен у відсутності такого. Так відбувається зависання між бездіяльністю і прагненням до кращого. Усувається воно зазвичай просто – за допомогою алкоголю і дешевих видовищ по телевізору. Колективізм став дорівнювати масовості, тобто – перетворенню на малоактивну масу. Праця не на себе вкупі з пригнобленням ініціативності та лінощами розуму народжують це.
Також неабияку роль відіграв орієнтир на матеріальне. Склалася помилкова думка, що матеріальне передує духовному. Тому всі прогресисти в своїх пошуках нового суспільного устрою зосередилися на реалізації лише матеріального блага. Дисонанс між цими двома началами людської природи призвели до виникнення деструктивних ідеологій, що лишали людину без можливості емоційної реалізації навіть в умовах відносного добробуту. Культура перетворилася на втіху. Але за зникненням духовного балансу зник і матеріальний порядок.

Виникає парадокс – прагнення до колективного блага обертається байдужістю й роз’єднаністю, натомість прагнення до вдоволення власних бажань (егоїзм) призводить до об’єднання під егідою спільної мети.

Можна ретроспектувати старий висновок: якщо об’єднуються розумні, розвинені люди – виникає творча сила, якщо дурні – виникає сила руйнівна.
З часом етичний кодекс активного суспільства приживається в характері утворюючого етносу, стає свого роду моральним комплексом. Його світоч передається з покоління в покоління, вдосконалюючи їхні життєві шляхи. З якогось часу і з багатьох причин цей традиційний ланцюг було розірвано, то ж тепер доводиться відбудовувати цю конструкцію заново. Треба відновити етичний комплекс власної зацікавленості та відповідальності, розуміння необхідності власного розвитку для руху вперед.

Можна пропонувати різні варіанти виходу з цієї психологічної кризи, але я хотів би розглянути докладно один. Це – приватне володіння майном.
У містах, що досі пронизані політикою та культурною парадигмою колективізму, важко відновити зацікавленість у покращенні життя власними зусиллями, також довести те, що „місто – це я”. Ще діє універсальна відповідь: „А чому це йому можна, а мені - ні?” Впевненість у тому, що „приберуть”, сміття кидається під ноги або під кущі, плюється на тротуар. Гілки дерев ламаються, на стінах пишуться бездарні графіті. Щось схоже відбувається і в більшості під’їздів. Люди нівечать місце, де самі й живуть.
Ліпше ситуація серед приватних секторів. Там чисто, бо кожний прибирає дільницю перед своїм будинком. Дороги асфальтовані спільними зусиллями мешканців, адже всі власники автомобілів прагнуть доїжджати додому, не пошкодивши їх. Звісно, далеко не кожна вулиця може похвалитися подібним, але принаймні ми маємо вже деяку спільну зацікавленість, що витікає з нагальних потреб. Сусіди приватних дворів можуть і не бути ліпшими друзями, але більшість із них зацікавлена в тому, щоб їхній город або садочок родив, щоб хата стояла цілою, водопровід був цілим тощо. А коли кожний з них доглядає свій маєток, створюється екологічна ніша, де приватне господарство гармонійно використовує земельний ресурс. Ці ресурси бережуть і прагнуть відновлювати, адже це – своє. Коли треба зробити щось взаємно корисне – ці сусіди можуть об’єднатися. Принаймні – тимчасово.

Саме такий власник має більше шансів усвідомлювати необхідність власного розвитку й підтримки ввічливих стосунків із сусідами, аніж той, хто орендує (знову ж таки – бере лише в тимчасове використання, тобто не робить до кінця своїм) приміщення і набиває його товаром для швидкого збуту. В приватному землеволодінні присутня та сама повноцінна мотивація повноцінної життєдіяльності, присутня повага до особистого простору. Тут участь комунальних підприємств (читай влади) у підтримці – мінімальна. Вони відповідають лише за надання оплачуваних послуг. Приватний власник спілкується з державою на рівних, в якості покупця. Запорука його рівності – повага до закону і сила до творення блага.
Якщо передати відповідальність (або мінімізувати участь міських ком. підприємств) за чистоту і технічний стан під’їздів його мешканцям (зробити під’їзд „своїм”), уважаю, було би набагато більше активності по збереженню майна в належному стані. Бо нині складається дивна картина – з одного боку, міські служби працюють погано, але при цьому стрічної ініціативи жильців не спостерігається. Зачинені в квартирах, „маленькі люди” чекають собі героя, лідера, на якого можна, в разі чого, звалити всю відповідальність за таку ініціативу. В кращому випадку – „дзвонять і вимагають”. Тим часом, стан житла погіршується, тобто „віз і нині там”. Sic.

Таким чином, творчість як форма почуття влади має стати джерелом сили для тих дій, що активізують суспільство, його духовний розвиток, який має завжди залишатися паралельним матеріальному. Однобокий добробут призводить або до масофікації людини, або до безсилого романтизму. Врешті-решт, кожна з цих культурних форм призводить до заперечення життя. При спільному розвитку суспільство стане не просто економічною спільнотою людей, а культурним конгломератом, де людина зможе зреалізувати себе повністю відповідно до своїх здібностей. Це буде вже не просто порожня свобода, але воля – свобода, наповнена дією.
Головне – пам’ятати, що всі глобальні проблеми треба починати вирішувати з локальних. Якщо ми не здатні навести порядок навіть у своїй голові, то як ми можемо казати про свій дім або голову ближнього?..

1 коментар:

  1. Добре сказав про "доброго царя". Щодо точності цього порівняння - в історії вагон підтверджень
    Друге, теж, що сподобалося - що джерелом розбудови держави, джерелом влади і т.п. єнарод. Що саме цікаве, так ця теза закріплена навыть у конституції, але навіть самі представники "народу" про неї забувають і чекаютьдива від "обранців"

    де це я читала про виставу, де герої повторюють фразу "що я можу один?" і поступово виходить, що заповнена акторами сцена на весь зал гучно волає цю фразу.

    ВідповістиВидалити