Батьківщина - є! (неполіткоректний матеріал)

Ретроспективний період.
Після розпаду СРСР народ болісно переживає зміну ментальної парадигми. Ті вожді, любов до яких в людях культивували більшу частину їхнього життя, виявилися безглуздо жорстокими тиранами, ворогами культури та індивідуальності. В це можна не вірити, від цього можна відвертатися, але про це кажуть історичні факти.
В такому зневіреному інформаційному просторі часто чулися презирливі репліки: „Яка то тепер батьківщина?! Немає ніякої Батьківщини!” Мовляв: „Мені нема за що її любити, бо про мене ніхто не піклується”. Типу – коли дадуть мені, тоді й я дам.

За 70 років червоного раю пересічна людина була остаточно затверджена на роль раба держави за зразком російського націоналізму, що вправно замаскувався під комуністичним інтернаціоналізмом (про це див. О. Забужко „Філософія української ідеї”, „Notre dame d’Ukraine”, Н. Бердяєв „Російська ідея”). Відсутність диференціації між радянським народом і державою врешті-решт призвела до виключення першого з процесу творення свого власного життя і країни. Людина більше не є хазяїн своєї землі, все колективне, а отже – нічиє. І міняти щось чи то на краще, чи то на гірше він вже не вважає себе повинним, все має зробити за нього держава. Навіть якщо життєвий досвід показує, що така модель суспільства недієздатна, психологічний комплекс, заснований на когнітивному викривленні, вперто диктує свою волю всупереч фактам. І це біда не одного покоління, адже діти радянських батьків, хоч-не-хоч, виховуються за тими самими принципами. Процес біологічної мінливості, що заснований на впливі навколишнього світу на особу, відбувається дуже поступово.

Тому досі проскакують репліки: „Немає батьківщини, поки мені – нє, то і я – нє”. Адже „батьківщина” в розумінні таких людей – теплиця, де за тебе вирішують дядьки „з уряду” або „з Ради”. Найближчий аналог – вже майже банальна „Матриця”. Інстинкт раба гонить людину назад – у камеру з рожевим фізрозчином. Через це спалахують вогнища пізніх рецидивів мислення. Молоді люди, що свідоме життя розпочали вже після СРСР, починають лемент на кшталт: „Яку країну розвалили! Там все було добре, а зараз все – погано!” Це свого роду психологічна „втеча” в примарний ідеал, збудований на батьківських спогадах „про молодість” тощо. При цьому вельми дивує свідома або напівсвідома сліпота щодо фактологічного матеріалу. Все списується на перекручення даних ворожими СРСР силами на зразок „Америки”, „націоналістів”, „буржуїв” тощо. Процес пізнання історії підміняється логічним ланцюжком „щасливого імперського раба”: „Все, що сказано проти Батьківщини – від лукавого” (читай – «предателя Родины»).
Врешті-решт, все лишається на місці – пролетаріат запертий в індустрії, олігарх запертий в особняку, і дуже-дуже повільно з’являються активні свідомі молоді люди, що бачать у понятті „батьківщина” дещо інше, аніж „теплицю” або „блакитну мрію”.

Що таке „Батьківщина”?
„Той, хто має вуха слухати – най чує!” Слово походить від „батька”. Тобто, це є місцина, де тебе народив батько, що є хазяїном (вкоріненим мешканцем) цієї землі. Часто поняття прив’язане до етносу, що вважається корінним, але в сучасності через процес глобалізації, що окрім поганих наслідків все ж таки дає змогу вибору, воно стає більш гнучким: Батьківщина – це місце, де ти відчуваєш себе своїм, де ти почуваєш себе вдома.
Також це слово вказує на спадкоємність всього, що є на цій землі, тобто, перейняття відповідальності за благополуччя й піклування про велич країни. Адже тільки син має право називати землю батька „Батьківщиною”. Виняток – особливі заслуги перед країною, що нібито „всиновлюють” людину. Така людина зі своїм подальшим родом з часом асимілюється і стає модифікованою частиною етносу.

Окрім цього, чи не найголовнішою рисою як „Батьківщини”, так і етносу є культура. Визначимо її в даному випадку як сукупність розвитку мислення та поведінки за означеним набором правил (стереотипом поведінки – за Л. Гумільовим), що поступово корелюються життєвим досвідом в пізнання (філософія), та реалізації в мистецтві. Це вираження народної чуттєвості.
Глибинні форми культури (чуттєвості) формуються у взаємодії з природним середовищем. До цього відносяться і техносфера, і соціосфера (що залежна від першої). Фактично, культура – це обличчя народу, країни, їх виражена особистість. (А культурний обмін є таким надособистісним спілкуванням).

Отже, Батьківщина – це земля і культура її народу.
Звідси можна зробити висновок, що якщо людина не відчуває землі або культури, то вона не відчуває і спорідненості з цим явищем.

Що означає „патріот”?
Над цим поняттям існує багато спекуляцій, особливо після віку нацизму. Поняття „націоналізм” також є понівеченим, розуміється зовсім не так, як після його створення у XIX сторіччі. Фактично, воно майже одразу дорівнюється до першого і розуміється як щось агресивне, недоброзичливе і обмежене в широті поглядів.
Але визначення для самого слова дуже просте – це людина, що любить свою Батьківщину. В світлі наших визначень вище, перефразуємо:
Патріот – це той, хто любить свою землю і культуру.

Патріотизм базується на... любові. Любов у даному випадку – це почуття єдності з чимось. Коли ти єдиний – ти переживаєш за благо і велич того, що ти зробив частиною себе. Отже, патріотом може бути тільки розвинена людина, що здатна на таке тонке почуття. Обмежений представник суспільства (масова людина) не спроможний до цього. Для таких людей був створений нацизм, як сильнодіючий засіб зі збудження їхньої активності й утримання її у визначеному руслі. Тобто – керування осліпленою масою. Характерною ознакою маси є сліпота у судженнях і поверхневість у аналізі, а отже будь-яка, навіть найкраща, ідея, покладена на її ґрунт, виросте бадиллям, що поб’є всі досягнення прогресу думки.
Почуття патріотизму тісно пов’язане з розвитком духовності. Духовність є першою філософською освітою, що надається мудрецями. В їхній ролі можуть виступати батьки, діди, вчителі, старійшини, словом, всі, хто має життєвий досвід, примножений культурним розвитком (власне, ці дві форми пізнання взаємообумовлені). Ці люди передають „чуттєвий образ” культурних атрибутів, тобто їх глибинну основу, що формується в людській психіці впродовж онтогенезу. Без чуттєвості, без „містичного ґрунту” будь-що „народне” повністю втрачає сенс, перетворюється на нецікаву іграшку, яка швидко набридає. Атрибутика є знаком само-ідентифікації, вираженням внутрішніх психологічних процесів, поведінкової позиції відносно останнього всесвіту.
В цих аспектах і полягала ворожість радянської політики щодо етнічного. Прагнучи всіх перетворити на „радянський народ”, партія за допомогою матеріалізму перетворила культурну атрибутику на „цяцьки” для масової розваги. Так суспільство було введено в оману видимої лояльності до національної культури, не усвідомлюючи, що така національність була знешкоджена відсутністю чуттєвості. Атрибутика більше не керувала тожсамістю, її роль виконувала комуністична ідеологія, все інше залишалося незрозумілим костюмованим фарсом, що не виражав нічого, окрім „побутових відмінностей” етносів.

Одним з прадавніх етичних комплексів є принцип: „Я поважаю ... і вимагаю поваги до...” Далі можна підставити різні поняття: особистість, власність, життя, тощо. Також туди модна поставити „національність”. Фактично, національність – це наступна форма особистісної відмінності людини. Можна побудувати такий ланцюжок:

Особистість – Етнос – Національність – Цивілізація – Людство.

Повага до національності є ступенем поваги до особи. Тому вимога такої поваги є цілком обґрунтованою. Якщо бажання таких відносин ґрунтується на об’єктивності (легітимності) принципу, то повага завжди буде взаємною: „Я прагну поваги ... , я поважаю ...”.
Тому справжній патріот ніколи не буде ображати національні почуття свого сусіда, навіть якщо вони знаходяться у стані суперечки. Принаймні, ця суперечка залишиться у власній сфері, без переходу на особистості, бо це завжди є ознакою деструктивного конфлікту. Культурні люди прагнуть вирішення конфлікту, а не сліпого задоволення вульгарного прагнення домінування. Останнє властиво масовій людині з низьким рівнем свідомості (інтелігентності). Тому її так легко підбити на злочини під егідою національної зверхності, названої „обраність”. Це є руслом для її низьких прагнень.

Отже, підіб’ємо висновки щодо патріотизму:
Патріот – це людина, що любить свою землю і культуру, має повагу до патріотизму як принципу.
Патріотизм можливий тільки в умовах достатнього етичного розвитку, інакше він перетворюється на нацизм, заснований на вульгарному прагненні домінування.

Перспективний період.
Є декілька постулатів, що мають бути зрозумілими людині, що прагне гідного життя на своїй землі.
1. „Я хазяїн власного життя. Якщо не зроблю я – не зробить ніхто”. Якщо людина любить свою власність, то вона прагне до її укріплення і збагачення (піклується про велич того, що є частиною її самої). За етичного принципу поваги, це відбувається на засадах чесності, за принципу свідомості, чесність виправдовується перспективою стабільного розвитку. Так виражається творчий інстинкт.
2. „Земля = Природа = Життя. Ворожнеча з Природою = ворожнеча з Життям”. Екологічний баланс між творенням та руйнацією, включеність людини в процес коловороту речовин і форм у Природі є запорукою дуже і дуже довгого багатого життя. Внутрішні суперечки людини як біологічного виду не повинні фатально і невиправно відбиватися на Природі, бо це є шлях самознищення. Етнос прив’язаний до своєї Природи, і якщо він відірветься від неї, то перестане існувати як особистість. Це ознака масового, безбарвного, сліпого і тупого суспільства, метою якого є самознищення.
Також цей постулат витікає з першого – ти любиш свою власність, а отже любиш свою землю, бо ти також володієш нею. Це теж частина творчості.
3. „Я – частина Батьківщини. Якщо я хочу зробити її кращою, я повинен сам ставати кращим”. Зміною себе розпочинаються всі останні зміни життя. Цей принцип діє в багатьох філософських системах і вже доданий до списку „золотих правил”. Національна культура базується не тільки на традиційності, але й на мінливості, переосмисленні, адже це є динамічна система. Якщо не буде творитися нового, чуттєвість культури виродиться у формалізм, тобто перетвориться на те, до чого вела радянська культура.
4. „Почув сам – передай Другу”. Коли ми вдосконалюємося, то люди навколо нас теж починають вдосконалюватися. Близькі в цій справі – перші. Не можна нікому нічого нав’язувати, але радити і подавати приклад – необхідно. Результати не з’являться швидко, але процес піде – в цьому можна не сумніватися. „Людина не острів”, як сказав Джон Донн, отже спалах не може лишитися непоміченим. Принаймні одна людина, але зверне увагу.

Батьківщина – є!
Нещодавно мені довелося побувати біля соняшникового поля на світанку. Радісні голівки дивоквітів ще спали, а над їхнім жовто-зеленим полотном сходило Сонце. Спочатку це була зоря. Повільно вона перетворювалася на молочне світло, що висіло в повітрі й пестило очі. Потім показався нестерпно кольоровий краєчок світила, вогняним обличчям воно наповнило світ червоним, а потім жовто-гарячим світлом, що поступово жовтіло. Світло поглинало небо, огортаючи його лагідними променями, обіймало й пестило засинаючи зірки, дивно-дивно білий Місяць, що, ніби ковдрою, укривався тінню.

В той момент я стояв і згадував усі миті, коли я опинявся віч-на-віч з Природою – в Карпатах, в степах Донбасу, на дніпровському острові, на березі Азовського моря... Цивілізація завжди лишалася неподалік, але ти відчував, що саме зараз дух твоєї Землі говорить до тебе у шумі вітру по листях, у шурхоті кроків по зів’ялому листю, шепоті хвиль на піску... В такі миті дуже чітко розумієш, що ти лишаєш слід. Твоє життя ніколи не проходить безслідно. Твої кроки відбиваються на долонях Землі, твої слова трусять повітря, твій танок єднається з рухами всіх тварин навколо. Ти живий, ти причетний до цієї незбагненної містерії, що названа великим розумом „Біосфера”. І ти здатний міняти все, вносити свої корективи, народжувати і рятувати, берегти і випробовувати. Саме в цій змозі творити й полягає сенс „почуття власності”, господарювання, єдності. Ти закоханий в це, а отже будеш захищати це, примножувати це і вітати таких само закоханих, як і ти, бо це теж примножує благо серед порожнечі смерті, що постійно поглинає життя, але ніколи не може поглинути.

Ось це і є – Батьківщина – ця Земля, це Сонце, ці соняшники, дерева, квіти, трави, води, хмари, цей Світанок, це буття тут і зараз.

Патріотизм – це частина цієї природної містерії між людиною і землею та людиною і людиною. Без цих почуттів життя залишиться нерозкритою квіткою. І тільки від твого власного вчинку залежить доля.