Більше, ніж просто гора
Про боротьбу національного інтересу з бізнес-інтересом навколо гори Щекавиці.
середу, 6 липня 2011 р.
суботу, 16 квітня 2011 р.
Принцип локальності ч.ІІ
Друга частина "Принципу локальності". Як локальність впливає на формування соціальних груп, міст і світогляду.
Принцип локальності ч.ІІ
Принцип локальності ч.ІІ
четвер, 14 квітня 2011 р.
вівторок, 15 березня 2011 р.
Соціальна культура громадян як ключ до виходу суспільства з кризи. Олександр Костенко
Професор Олександр Костенко про дієві засоби виходу українського суспільства з кризи.
Соціальна культура громадян як ключ до виходу суспільства з кризи. Олександр Костенко
Соціальна культура громадян як ключ до виходу суспільства з кризи. Олександр Костенко
четвер, 3 березня 2011 р.
Міжнародники, гідні захоплення. “ДИПКОРПУС”
Міжнародники, гідні захоплення. “ДИПКОРПУС”
Стаття про діяльність маріупольських політологів-міжнароднків. Вже котрий рік маріупольці доводять свою спроможність до праці на фронті міжнародних взаємовідносин: їхніми зусиллями проведено День Європи в Маріуполі, започатковано безліч освітніх ініціатив.
Стаття про діяльність маріупольських політологів-міжнароднків. Вже котрий рік маріупольці доводять свою спроможність до праці на фронті міжнародних взаємовідносин: їхніми зусиллями проведено День Європи в Маріуполі, започатковано безліч освітніх ініціатив.
середу, 23 лютого 2011 р.
понеділок, 21 лютого 2011 р.
пʼятницю, 18 лютого 2011 р.
Ігровий простір. Декілька думок щодо сучасного інформаційного простору та його аудиторії ч.1
Люди грають в ігри, й сучасний інформаційний простір їм у цьому активно допомагає. Перша частина статті про те, як інформацію можна викривлювати без інтерпретацій.
Ігровий простір. Декілька думок щодо сучасного інформаційного простору та його аудиторії ч.1
Ігровий простір. Декілька думок щодо сучасного інформаційного простору та його аудиторії ч.1
Жива музика. Сергій Казьмін
Повний матеріал про майстра флейт і просто цікаву людину Сергія Казьміна в рамках серії "Жива музика".
Жива музика. Сергій Казьмін
Жива музика. Сергій Казьмін
четвер, 10 лютого 2011 р.
Знову на зв'язку
Щоби тримати зв'язок між платформами, продовжу вести цей блог у формі новин з основного сайту.
Ось декілька нових публікацій:
Герої рециклінгу - про один цікавий похід зі сміттям у руках, а також про розташування контейнерів для пластику в Києві.
Жива музика. Володимир Лазуткін - інтерв'ю з києвським майстром японської флейти сякухачі, перепост з Порталу українця, з яким маю честь співпрацювати.
Genius Loci - чотири частини оповідання про тонкий зв'язок між людиною та її місцем на Землі.
Ось декілька нових публікацій:
Герої рециклінгу - про один цікавий похід зі сміттям у руках, а також про розташування контейнерів для пластику в Києві.
Жива музика. Володимир Лазуткін - інтерв'ю з києвським майстром японської флейти сякухачі, перепост з Порталу українця, з яким маю честь співпрацювати.
Genius Loci - чотири частини оповідання про тонкий зв'язок між людиною та її місцем на Землі.
четвер, 29 жовтня 2009 р.
Переїзд
Шановні читачі і прихильники. Маю новину, що до нас їде ревізор, а точніше, що блог переїхав на власний хостинг, став дещо красивішим і скоро стане достатньо зручним та затишним. Також скоро всі тутешні записи перекочують туди і з'являться нові. Чекаю на Вас за цією адресою:
http://kulturkampf.in.ua
З повагою,
Максим Холявін
Максим Холявін
неділю, 18 жовтня 2009 р.
Архітектура мистецтва
Дивовижно сполучаються партії різноманітних інструментів у композиції. Існуючи по окремості, вони повністю зливаються в ансамбль, в доповненні одне одного, стають нероздільними, утворюючи цільну рухливу картину звуку. Це можна порівняти лише з архітектурою, де окремі елементи декору та технічних конструкцій неповторно організують простір, утворюють неподільну – індивідуальну – конструкцію, стіну. Це наче рухлива нерухомість. Партії налягають одна на одну, кожний звук займає належне йому місце, все відбувається саме так, як треба.
Тільки коли ти повністю обертаєшся на слух, можеш відчути звукову картину повністю і здивуватися цій неможливій цільності, взаємній обумовленості. Повна, насичена картина, залізна логіка постає перед очами уяви. Емоційна страва, емоційний вузол, емоційна архітектоніка вибудовує палаци, насичуючи сприйняття глибоким відчуттям неповторного буття, його квінтесенції. Гармонія зводить колони, накриває конструкцію куполом, простір ущільнюється, щоб впустити до себе ліпнину мелодії, безпосередню естетику, декор, що є фінальним рухом дійства, його сюжетом, центром.
Композиція з декількох частин подібна до декількох залів, декількох просторів, що утворюють анфіладу відчуттів, анфіладу буттєвої еволюції. Від трагедії до комедії, від гімну до реквієму може рухатися душа, залишаючи слід кожного руху в звуці. Або ж сам звук є безпосереднім рухом душі, він не є засіб, але мета, не те, що спричиняє чи відображає буття, а є саме буття?.. Музика і вербальне мистецтво дорівнюють одне одному за модулем. Одне декодує і рекодує інше, нота є джерелом літери, літера є джерелом нот. Це сполучення думки і почуття, душі та розуму. Якщо вербальне мистецтво є посередником між матеріальним і нематеріальним, то музика здебільшого саме нематеріальна, духовна, та ланка матеріалізації енергії, що максимально наближена до душі.
Архітектура одночасно користується двома методами – математичним та мистецьким. Організація простору не може існувати без рівноваги елементів-носіїв, без узгодження фізичних сил цього простору. За це відповідає математика. Але сама організація простору окрім утилітарного змісту має значення духовної насолоди, що змушує архітектора наділяти лінії організованого простору естетичним сенсом, тобто – красою. Таким чином організація простору є наділенням його рисами власного „я”, відповідністю чуттєвим фантазіям. Архітектура дає одночасно засіб виживання і стартовий майданчик до подальшої сенсуальної розбудови внутрішнього світу людини. Психіка (духовність) формується оточенням (матеріальністю) за допомогою створення оптимального середовища. „Стіни допомагають думати”.
Для кожного окремого духу має створюватися відповідний простір, але сучасне матеріальне становище людей (читай – стан тіла) не дозволяє отримати такий необхідний фактор життя. Доводиться шукати прихист у багатоповерхових коробках, що заганяють дух у подібність, масовість. Поки що суспільство не розвилося достатньо, щоб узгоджувати кількість потреб з якістю їх реалізації. Відсутня соціологічна математика, що будується знову ж таки – на ґрунті духовного розвитку прагнень.
Математика є тим родом мистецтва, що відповідає за взаємовідношення фізичного. Вона рахує та вираховує міри світу, віднаходить кількісні закономірності й через них визначає – якісні. Числа – літери матеріального, формули – його поезія. Математика – поетика фізичного світу. Це поетика об’єктивного. Мистецтво є його продовженням і протилежністю, свого роду „янем до яна”. Це – суб’єктивне, нематеріальне, духовне. Але вони неподільні. Адже матеріальне несе на собі духовне, а останнє не може існувати без першого. Просто ці два мистецтва пізнають світ з різних його боків, різних початків. І сплетені вони одне з одним набагато щільніше, ніж може здаватися на перший погляд.
Літературна поезія, музика мають ритмічну природу. Ритміка може бути явною чи прихованою, фабульною чи формальною, але вона завжди має бути. У цьому є відмінність мистецтва від, скажімо, технічної літератури чи шуму. А сам ритм є властивістю буття, що може бути виміряна математичним методом. Також ритм утворює свою власну геометрію. В літературі це композиція строк, у музиці – побудова періоду з його підрозділами. Все це можна намалювати, перевести у геометричну відповідність. Для кожної форми мистецтва, навіть для кожного твору буде характерна власна математична форма. Але математика чисто формальна. Відсутність фабули, енергетичного насичення, „фізичного сенсу” робить цю форму мертвою. Саме відчуття та думки насичують форму, надають їй особливе єство. Тому так звана „числова поезія”, де строки будуються із назв чисел відповідно до поетичного розміру, є не більше, ніж простою забавкою, що не залишає в душі почуттів окрім гумору.
Ритм є кінетичною енергією буття, емоції, думки та числа є матерією, що наділена енергією потенційною. Обидва боки існування доповнюють одне одного до повної реалізації (утворення реальності).
Висновком сказаного є ширше розуміння творчої діяльності як такої. Наука не так далека від мистецтва, що має нібито цілком суб’єктивну, або ж – ліричну природу. Просто наука є протилежним входом до храму розуміння реальності. Критичний та скептичний науковий погляд необхідний для збереження ясності свідомості, це є свого роду якорем душі у змішаних в одне море баченнях - зовнішньому та внутрішньому. Але рух уперед неможливий, якщо психіка стане повністю підвладною матеріальному сприйняттю. Тоді постраждає її чуттєва природа, яка є рівнем глибшим за розум відносно особистості. Вихід полягає у збалансованості цих початків. І кожному роду мистецтва з його течіями думки має бути притаманна власна образна система, що по-своєму застосовує математичний метод. Якщо сказати метафорично, математика має бути злітною смугою для почуттів, скомбінованих у мистецькі твори. Врешті-решт, усе це неподільно.
Тільки коли ти повністю обертаєшся на слух, можеш відчути звукову картину повністю і здивуватися цій неможливій цільності, взаємній обумовленості. Повна, насичена картина, залізна логіка постає перед очами уяви. Емоційна страва, емоційний вузол, емоційна архітектоніка вибудовує палаци, насичуючи сприйняття глибоким відчуттям неповторного буття, його квінтесенції. Гармонія зводить колони, накриває конструкцію куполом, простір ущільнюється, щоб впустити до себе ліпнину мелодії, безпосередню естетику, декор, що є фінальним рухом дійства, його сюжетом, центром.
Композиція з декількох частин подібна до декількох залів, декількох просторів, що утворюють анфіладу відчуттів, анфіладу буттєвої еволюції. Від трагедії до комедії, від гімну до реквієму може рухатися душа, залишаючи слід кожного руху в звуці. Або ж сам звук є безпосереднім рухом душі, він не є засіб, але мета, не те, що спричиняє чи відображає буття, а є саме буття?.. Музика і вербальне мистецтво дорівнюють одне одному за модулем. Одне декодує і рекодує інше, нота є джерелом літери, літера є джерелом нот. Це сполучення думки і почуття, душі та розуму. Якщо вербальне мистецтво є посередником між матеріальним і нематеріальним, то музика здебільшого саме нематеріальна, духовна, та ланка матеріалізації енергії, що максимально наближена до душі.
Архітектура одночасно користується двома методами – математичним та мистецьким. Організація простору не може існувати без рівноваги елементів-носіїв, без узгодження фізичних сил цього простору. За це відповідає математика. Але сама організація простору окрім утилітарного змісту має значення духовної насолоди, що змушує архітектора наділяти лінії організованого простору естетичним сенсом, тобто – красою. Таким чином організація простору є наділенням його рисами власного „я”, відповідністю чуттєвим фантазіям. Архітектура дає одночасно засіб виживання і стартовий майданчик до подальшої сенсуальної розбудови внутрішнього світу людини. Психіка (духовність) формується оточенням (матеріальністю) за допомогою створення оптимального середовища. „Стіни допомагають думати”.
Для кожного окремого духу має створюватися відповідний простір, але сучасне матеріальне становище людей (читай – стан тіла) не дозволяє отримати такий необхідний фактор життя. Доводиться шукати прихист у багатоповерхових коробках, що заганяють дух у подібність, масовість. Поки що суспільство не розвилося достатньо, щоб узгоджувати кількість потреб з якістю їх реалізації. Відсутня соціологічна математика, що будується знову ж таки – на ґрунті духовного розвитку прагнень.
Математика є тим родом мистецтва, що відповідає за взаємовідношення фізичного. Вона рахує та вираховує міри світу, віднаходить кількісні закономірності й через них визначає – якісні. Числа – літери матеріального, формули – його поезія. Математика – поетика фізичного світу. Це поетика об’єктивного. Мистецтво є його продовженням і протилежністю, свого роду „янем до яна”. Це – суб’єктивне, нематеріальне, духовне. Але вони неподільні. Адже матеріальне несе на собі духовне, а останнє не може існувати без першого. Просто ці два мистецтва пізнають світ з різних його боків, різних початків. І сплетені вони одне з одним набагато щільніше, ніж може здаватися на перший погляд.
Літературна поезія, музика мають ритмічну природу. Ритміка може бути явною чи прихованою, фабульною чи формальною, але вона завжди має бути. У цьому є відмінність мистецтва від, скажімо, технічної літератури чи шуму. А сам ритм є властивістю буття, що може бути виміряна математичним методом. Також ритм утворює свою власну геометрію. В літературі це композиція строк, у музиці – побудова періоду з його підрозділами. Все це можна намалювати, перевести у геометричну відповідність. Для кожної форми мистецтва, навіть для кожного твору буде характерна власна математична форма. Але математика чисто формальна. Відсутність фабули, енергетичного насичення, „фізичного сенсу” робить цю форму мертвою. Саме відчуття та думки насичують форму, надають їй особливе єство. Тому так звана „числова поезія”, де строки будуються із назв чисел відповідно до поетичного розміру, є не більше, ніж простою забавкою, що не залишає в душі почуттів окрім гумору.
Ритм є кінетичною енергією буття, емоції, думки та числа є матерією, що наділена енергією потенційною. Обидва боки існування доповнюють одне одного до повної реалізації (утворення реальності).
Висновком сказаного є ширше розуміння творчої діяльності як такої. Наука не так далека від мистецтва, що має нібито цілком суб’єктивну, або ж – ліричну природу. Просто наука є протилежним входом до храму розуміння реальності. Критичний та скептичний науковий погляд необхідний для збереження ясності свідомості, це є свого роду якорем душі у змішаних в одне море баченнях - зовнішньому та внутрішньому. Але рух уперед неможливий, якщо психіка стане повністю підвладною матеріальному сприйняттю. Тоді постраждає її чуттєва природа, яка є рівнем глибшим за розум відносно особистості. Вихід полягає у збалансованості цих початків. І кожному роду мистецтва з його течіями думки має бути притаманна власна образна система, що по-своєму застосовує математичний метод. Якщо сказати метафорично, математика має бути злітною смугою для почуттів, скомбінованих у мистецькі твори. Врешті-решт, усе це неподільно.
середу, 14 жовтня 2009 р.
Казус Гармонії
І. Цілісне сприйняття
Що таке гармонія? У перекладі з давньогрецької, це «лад, порядок, стрункість». Гармонія – поняття багаторівневе, що визначає стан системи взаємовідносин декількох аспектів дійсності. Такі системи мають назву «гармонійних». Це означає, що оптимальний стан цієї системи полягає в гармонійності, тобто у врівноваженості компонентів. Такі системи можна спроектувати на будь-що в житті. Це можуть бути суперечливі прагнення людини, філософські системи творення та руйнації, кількісна рівновага між видами в межах біогеоценозу та ін. З цього можна зробити висновок, що гармонія – це рівновага між тим, що суперечить одне одному. Суперечить – не значить, що воно обов’язково є протилежним за значенням, є «мінусом до плюса», просто кількість одного зворотно або прямо пропорційна кількості іншого, і зміни такого системного «гомеостазу» призводять до дисгармонії системи. Яскравий приклад – речовинний баланс у живому організмі. Різноманітні мікроелементи і вітаміни не суперечать одне одному, але перебільшення кількості одного призводить до хворобливих реакцій.
Складним і багатогранним це поняття стає, коли мова йде про людський світ. Людина розвила бурхливу життєдіяльність на планеті, й тепер стоїть перед проблемами відносин з навколишньою Природою та між особами всередині виду – тобто перед проблемою суспільства. Ба, навіть більше, в сучасному світі людина навіть всередині себе не може знайти гармонію. Невизначеність бажань, нерозуміння власних потреб, страхи, моральні конфлікти – все це народжує всередині психіки комплекси, що спричиняють дисгармонійну поведінку як по відношенню до суспільства, так і по відношенню до себе. Звичайно, головним питанням, що визначає гармонійний аспект людського буття, є «що є добре, а що є погано?» - питання оцінки речей. У цьому місці людина стикається з найбільшою дисгармонією свого життя.
Людині притаманний пошук оптимальної форми існування. Це такий спосіб життя, коли можна задовольнити свої потреби і бажання. Зрозуміло, що в кожний окремий період життя та відносно кожного конкретного бажання, це будуть різні способи. Але в людині також є дивний психічний комплекс, що народжує стереотипи.
Сприйняття разом із пам’яттю будують систему визначень навколишнього середовища. Так людина орієнтується у всесвіті, визначає себе. Але дуже часто, якщо не постійно, ці оціночні системи стають усталеними. Чи то прагнення до стабільності, чи то самовпевненість особи змушує її консервувати розум, відштовхуючі будь-які відмінні від її уявлень речі. Ці речі стають об’єктами остраху, недовіри та агресії, бо вони загрожують т.зв. «зоні комфорту», наповненій стереотипами, що нібито підтримують стан задоволення.
Така модель поведінки є прагненням до позитиву без негативу, або ж – дуалістичним світоглядом. Щось означується добром, щось – злом, і ця система консервується в психіці. Утворюється той футляр, про який писав А. П. Чехов. Із часом колись сформована світоглядна система обростає міфами, набирає божественних санкцій і утворює… мораль. Мораль викидає негатив за межі уваги, прагне усунути його, знищити. «Благо» стає однозначною метою всіх дій, єдиним «правильним» прагненням. «Усе інше – від лукавого».
Така ненависть до дискомфорту спричиняє деградацію. Обожнення «блага» врешті-решт призводить до того, що будь-які нові прагнення оголошуються шкідливими, адже загрожують «зоні комфорту». Але досвід показує, що завелика любов до комфорту або ж до усталених уявлень про «погано та добре» призводить до зворотних результатів.
Приклади: т.зв. «технічний прогрес» - удосконалення техніки спрямоване на усунення будь-якого фізичного напруження людини, що оголошує працю «нетворчим», безумовно неприємним заняттям. Це підштовхує людину до перетворення або на мішок з жиром, або на гуманоїда з тонкими кістками й величезною головою. Буття передоручається роботам, виноситься за межі психіки.
Інший приклад – секс. Християнська мораль оголосила секс гріховним, навісила на цю тему безліч табу, змішало секс із брудом… І, врешті-решт, він таким і став. Прогресуючі насильницькі збочення, тріумф порнографії, забобони щодо спрямованості сексуальності – ось плоди прагнення до «очищення» людини від цієї т.зв. «вади». І це ще далеко не повний перелік.
Усе це є великими дисгармоніями, спричиненими стереотипізацією «блага». Задоволення замінюється болем, а перетворення процесу взаємодій елементів (динаміки) на стан (статику) руйнує гармонійну систему як таку. Epic fail!
Тепер виникає питання: «А що ж, власне, є гармонією?»
Подумаймо… Негатив є необхідною частиною буття. Про це знали ще у стародавньому світі, на Сході, де створили всім відомий знак «ін-янь». Із часом це перетворилося на філософський закон «єдності та боротьби протилежностей». Отже, питання гармонії в цій ситуації полягає в мірі негативу й умінні працювати з ним. Неможна і не треба бажати його перемогти. Це все одно, що бажати жити без «непогоди». Зрозуміло, наскільки це шкідливо як для Природи, так і для самого бажаючого. Негатив треба вивчати, щоб зрозуміти його корені та сенс його існування, його впливу. Це дозволить отримати від негативу користь. Як сказав Ф. Ніцше: «Що мене не вбиває – те робить мене сильнішим». Отже, гармонія – це уміння людини правильно відчувати й оцінювати життєві явища, робити кожну втрату, кожну поразку, кожну помилку (яких не уникнути) – не марною. Напевно, це найгірший стан людини, коли вона робить щось марно, коли марною є жертва, марними прагнення, коли щось важливе і велике насправді не має значення. І найбільшою перемогою над негативом (справжнім, тим, що полягає у неправильному відношенні до життєвих явищ) є таке сприйняття і така подальша поведінка, що витягають з нього максимальну користь і роблять його не марним. Таким чином це явище займає своє місце в гармонійній системі людини, реалізується відносно її гомеостазу.
Гармонія є наукою. Наука – це набір методів розгляду, відповідний до предмету розгляду. Метою розгляду є пізнання правди, тобто предмета таким, яким він є. Так само гармонія психіки є умінням створювати реакції на події, що відповідали б їх суті. Метою є отримання максимальної користі від них, що полягає у «ладі, порядку, стрункості».
Усунути те, що ми називаємо «поганим» - неможливо й шкідливо, але вироблення гнучкої системи сприйняття та реакцій на ці речі зробить можливою гармонізацію процесів, знешкодити негатив. Це і буде найбільшою перемогою.
ІІ. Гармонія сили або ре-анімація
Є цікавезна цитата з журналу «Есквайр». Там наведений напис зі стіни десь у Нью-Йорку: «Що б ви не зруйнували – ми відбудуємо це». Це також приклад глибокого розуміння природи речей. Пам’ять про те, що початок лежить не у саме збудованому, а в його джерелі – людському розумі, робить будь-які спроби ворогів знищити тебе – неможливими. Бо все, що він знищить – ти зможеш відбудувати, адже – знаєш як. Тому варто боятися втратити не втілення таланту, а сам талант. У збереженні джерела полягає гармонія.
Для того, щоб зберегти, припустимо, історичний спадок міста, цей багаж краси і насолод, мало боротися із варварською забудовою і забудовниками. Треба розвивати творчий потенціал у тих, хто це місто буде відтворювати в часі. Без створення нової краси – стара в’яне і лишається старим незрозумілим артефактом. Зберегти сенс усього спадку минулого можна тільки за допомогою пам’яті, яка насичується новими зразками, новими рішеннями. Це і буде реанімацією, постійним воскресінням і життям надбаного.
ІІІ. Сенс трагедії
Якщо озирнутися на всі творчі та наукові надбання людства, то про гармонію сказано вже багато, у найрізноманітніших сенсах і контекстах. Не варто було б повторювати, якби це не було так необхідно саме зараз. У пошуках моделі щастя людство скомпрометувало все, що можна було скомпрометувати. Навіть найкращі ідеї людства спрофановані. Саме зараз, коли начебто всі таємниці життя відомі, коли на руках у нас лежить така велика кількість інтелектуального спадку, ми маємо як ніколи глибоко зазирнути в себе, щоб зрозуміти ті речі, що заважають нам жити.
Страх, слабкість, матеріалізм… Ці звичайні речі на людському ґрунті перетворюються на монстрів, що пожирають нас і наш світ разом з нами. Інформаційний простір забитий балаканиною політиків, що зо всіх сил роблять вигляд, що вони дійсно щось вирішують, що вони керують долею життя країни чи світу. З іншого боку, на фоні фіктивного Апокаліпсису, танцюють новоспечені пророки новоспечених релігій, утверджуючи все життя ілюзією, переконуючи нас у тому, що благо знаходиться «по той бік» (знову ж таки – «благо»). В цих потоках ми втрачаємо себе, ростки наших талантів з дитинства завалюють вульгарність і хамство, врешті-решт, навіть «цвіт нації» - інтелігенція стверджує або декаданс, або матеріалізм.
Зараз як ніколи важливо кожному, хто відчуває в собі бажання жити краще і статок волі, щоб утілити це, звернутися до само-дослідження і самоосвіти. Коли людина здобуде цілісне світосприйняття, коли зрозуміє зло необхідним і навчиться жити з ним навіть у межах самого себе, з’явиться шанс на справжній прогрес людства, а не його бліду подобу в лиці нових ідеалістичних течій.
Трагедія – ось матеріал, що ще потребує психологічного дослідження і чуттєвого освоєння. Ми знаємо, що життя є трагедією, але ми не розуміємо його краси. Ми не відчуваємо того величезного чуттєвого послання, що несе нам трагедія як явище мислення. Трагедія – це погляд в очі Фатуму. Це усвідомлення минущості світу і тимчасовості навіть самого великого. Але така фатальність і народжує найглибшу сміливість, що дає буття Красі людського Духа.
«Так, я знаю, що помру, але я все одно вчиню так, як вважаю за потрібне, все одно буду відчувати і радіти буттю». Це слова трагічного героя. Є невеличка хитрість у цій безодні. Навіть у стані повного відчаю, коли втрачати вже нічого, залишається надія на щасливий кінець історії. Сам цей стан і ті слова вище вже є надією, навіть більше – упевненістю в щасливому кінці. Але це вже не happy end. Це не вульгарна перемога чи не менш вульгарна поразка («трагедія – це коли всі помирають у кінці»), це новий рівень усвідомлення життя, новий рівень чуттєвості… А отже – новий рівень культури. Бо така культура зазирнула в свою безодню і зрозуміла ціну кожного щастя і кожної величі. Це змушує бажати більше світла, більше високого почуття від кожної дії.
Цілісне сприйняття в багатому залежить від глибини розуміння трагедії. Цілісне сприйняття вже не бажає happy end, воно бажає створювати почуття у кожному русі, кожному досвіді. Воно розуміє щастя буття як такого, повного, кольорового, тому цінує кожну емоцію і тому не тратить їх попусту. А отже не топить життя у морі сліз чи морі фальшивих короткочасних квазі-задоволень.
Цілісне сприйняття робить існування – музикою, де цінний кожний дисонанс, кожний лад – і мажор, і мінор. Музична гармонія дарує нам радість чуття обох початків світу. Завдяки музичній гармонії наше сприйняття стає більш цілісним, і через те наші біль та смуток розрішаються в акордах 12-го етюду Скрябіна чи 14-ій сонаті Бетховена, або ж у безлічі композицій американських блюзменів. Кожна наша радість також знаходить утілення в світлих та легких композиціях. Що важливо, так це те, що ми не хочемо, щоб ця музика зникала після того, як вона виконає свою місію. Це не щось по-сучасному одноразове, це дерево, яке коренями уходить глибоко в архетипи загальнолюдської психології.
Трагічний світогляд у цьому сенсі є майже повним синонімом цілісного сприйняття. Людство надто довго тікало від самого себе, і втекти не змогло – сутність буття все одно наздогнала нас у лиці вад, що спричиняють помилки і злочини відносно одне одного і Природи. Для того, щоб вийти на дійсно новий якісний рівень, треба подивитися у вічі життю і почати пошук правди глибшої, аніж конформізм.
Що таке гармонія? У перекладі з давньогрецької, це «лад, порядок, стрункість». Гармонія – поняття багаторівневе, що визначає стан системи взаємовідносин декількох аспектів дійсності. Такі системи мають назву «гармонійних». Це означає, що оптимальний стан цієї системи полягає в гармонійності, тобто у врівноваженості компонентів. Такі системи можна спроектувати на будь-що в житті. Це можуть бути суперечливі прагнення людини, філософські системи творення та руйнації, кількісна рівновага між видами в межах біогеоценозу та ін. З цього можна зробити висновок, що гармонія – це рівновага між тим, що суперечить одне одному. Суперечить – не значить, що воно обов’язково є протилежним за значенням, є «мінусом до плюса», просто кількість одного зворотно або прямо пропорційна кількості іншого, і зміни такого системного «гомеостазу» призводять до дисгармонії системи. Яскравий приклад – речовинний баланс у живому організмі. Різноманітні мікроелементи і вітаміни не суперечать одне одному, але перебільшення кількості одного призводить до хворобливих реакцій.
Складним і багатогранним це поняття стає, коли мова йде про людський світ. Людина розвила бурхливу життєдіяльність на планеті, й тепер стоїть перед проблемами відносин з навколишньою Природою та між особами всередині виду – тобто перед проблемою суспільства. Ба, навіть більше, в сучасному світі людина навіть всередині себе не може знайти гармонію. Невизначеність бажань, нерозуміння власних потреб, страхи, моральні конфлікти – все це народжує всередині психіки комплекси, що спричиняють дисгармонійну поведінку як по відношенню до суспільства, так і по відношенню до себе. Звичайно, головним питанням, що визначає гармонійний аспект людського буття, є «що є добре, а що є погано?» - питання оцінки речей. У цьому місці людина стикається з найбільшою дисгармонією свого життя.
Людині притаманний пошук оптимальної форми існування. Це такий спосіб життя, коли можна задовольнити свої потреби і бажання. Зрозуміло, що в кожний окремий період життя та відносно кожного конкретного бажання, це будуть різні способи. Але в людині також є дивний психічний комплекс, що народжує стереотипи.
Сприйняття разом із пам’яттю будують систему визначень навколишнього середовища. Так людина орієнтується у всесвіті, визначає себе. Але дуже часто, якщо не постійно, ці оціночні системи стають усталеними. Чи то прагнення до стабільності, чи то самовпевненість особи змушує її консервувати розум, відштовхуючі будь-які відмінні від її уявлень речі. Ці речі стають об’єктами остраху, недовіри та агресії, бо вони загрожують т.зв. «зоні комфорту», наповненій стереотипами, що нібито підтримують стан задоволення.
Така модель поведінки є прагненням до позитиву без негативу, або ж – дуалістичним світоглядом. Щось означується добром, щось – злом, і ця система консервується в психіці. Утворюється той футляр, про який писав А. П. Чехов. Із часом колись сформована світоглядна система обростає міфами, набирає божественних санкцій і утворює… мораль. Мораль викидає негатив за межі уваги, прагне усунути його, знищити. «Благо» стає однозначною метою всіх дій, єдиним «правильним» прагненням. «Усе інше – від лукавого».
Така ненависть до дискомфорту спричиняє деградацію. Обожнення «блага» врешті-решт призводить до того, що будь-які нові прагнення оголошуються шкідливими, адже загрожують «зоні комфорту». Але досвід показує, що завелика любов до комфорту або ж до усталених уявлень про «погано та добре» призводить до зворотних результатів.
Приклади: т.зв. «технічний прогрес» - удосконалення техніки спрямоване на усунення будь-якого фізичного напруження людини, що оголошує працю «нетворчим», безумовно неприємним заняттям. Це підштовхує людину до перетворення або на мішок з жиром, або на гуманоїда з тонкими кістками й величезною головою. Буття передоручається роботам, виноситься за межі психіки.
Інший приклад – секс. Християнська мораль оголосила секс гріховним, навісила на цю тему безліч табу, змішало секс із брудом… І, врешті-решт, він таким і став. Прогресуючі насильницькі збочення, тріумф порнографії, забобони щодо спрямованості сексуальності – ось плоди прагнення до «очищення» людини від цієї т.зв. «вади». І це ще далеко не повний перелік.
Усе це є великими дисгармоніями, спричиненими стереотипізацією «блага». Задоволення замінюється болем, а перетворення процесу взаємодій елементів (динаміки) на стан (статику) руйнує гармонійну систему як таку. Epic fail!
Тепер виникає питання: «А що ж, власне, є гармонією?»
Подумаймо… Негатив є необхідною частиною буття. Про це знали ще у стародавньому світі, на Сході, де створили всім відомий знак «ін-янь». Із часом це перетворилося на філософський закон «єдності та боротьби протилежностей». Отже, питання гармонії в цій ситуації полягає в мірі негативу й умінні працювати з ним. Неможна і не треба бажати його перемогти. Це все одно, що бажати жити без «непогоди». Зрозуміло, наскільки це шкідливо як для Природи, так і для самого бажаючого. Негатив треба вивчати, щоб зрозуміти його корені та сенс його існування, його впливу. Це дозволить отримати від негативу користь. Як сказав Ф. Ніцше: «Що мене не вбиває – те робить мене сильнішим». Отже, гармонія – це уміння людини правильно відчувати й оцінювати життєві явища, робити кожну втрату, кожну поразку, кожну помилку (яких не уникнути) – не марною. Напевно, це найгірший стан людини, коли вона робить щось марно, коли марною є жертва, марними прагнення, коли щось важливе і велике насправді не має значення. І найбільшою перемогою над негативом (справжнім, тим, що полягає у неправильному відношенні до життєвих явищ) є таке сприйняття і така подальша поведінка, що витягають з нього максимальну користь і роблять його не марним. Таким чином це явище займає своє місце в гармонійній системі людини, реалізується відносно її гомеостазу.
Гармонія є наукою. Наука – це набір методів розгляду, відповідний до предмету розгляду. Метою розгляду є пізнання правди, тобто предмета таким, яким він є. Так само гармонія психіки є умінням створювати реакції на події, що відповідали б їх суті. Метою є отримання максимальної користі від них, що полягає у «ладі, порядку, стрункості».
Усунути те, що ми називаємо «поганим» - неможливо й шкідливо, але вироблення гнучкої системи сприйняття та реакцій на ці речі зробить можливою гармонізацію процесів, знешкодити негатив. Це і буде найбільшою перемогою.
ІІ. Гармонія сили або ре-анімація
Є цікавезна цитата з журналу «Есквайр». Там наведений напис зі стіни десь у Нью-Йорку: «Що б ви не зруйнували – ми відбудуємо це». Це також приклад глибокого розуміння природи речей. Пам’ять про те, що початок лежить не у саме збудованому, а в його джерелі – людському розумі, робить будь-які спроби ворогів знищити тебе – неможливими. Бо все, що він знищить – ти зможеш відбудувати, адже – знаєш як. Тому варто боятися втратити не втілення таланту, а сам талант. У збереженні джерела полягає гармонія.
Для того, щоб зберегти, припустимо, історичний спадок міста, цей багаж краси і насолод, мало боротися із варварською забудовою і забудовниками. Треба розвивати творчий потенціал у тих, хто це місто буде відтворювати в часі. Без створення нової краси – стара в’яне і лишається старим незрозумілим артефактом. Зберегти сенс усього спадку минулого можна тільки за допомогою пам’яті, яка насичується новими зразками, новими рішеннями. Це і буде реанімацією, постійним воскресінням і життям надбаного.
ІІІ. Сенс трагедії
Якщо озирнутися на всі творчі та наукові надбання людства, то про гармонію сказано вже багато, у найрізноманітніших сенсах і контекстах. Не варто було б повторювати, якби це не було так необхідно саме зараз. У пошуках моделі щастя людство скомпрометувало все, що можна було скомпрометувати. Навіть найкращі ідеї людства спрофановані. Саме зараз, коли начебто всі таємниці життя відомі, коли на руках у нас лежить така велика кількість інтелектуального спадку, ми маємо як ніколи глибоко зазирнути в себе, щоб зрозуміти ті речі, що заважають нам жити.
Страх, слабкість, матеріалізм… Ці звичайні речі на людському ґрунті перетворюються на монстрів, що пожирають нас і наш світ разом з нами. Інформаційний простір забитий балаканиною політиків, що зо всіх сил роблять вигляд, що вони дійсно щось вирішують, що вони керують долею життя країни чи світу. З іншого боку, на фоні фіктивного Апокаліпсису, танцюють новоспечені пророки новоспечених релігій, утверджуючи все життя ілюзією, переконуючи нас у тому, що благо знаходиться «по той бік» (знову ж таки – «благо»). В цих потоках ми втрачаємо себе, ростки наших талантів з дитинства завалюють вульгарність і хамство, врешті-решт, навіть «цвіт нації» - інтелігенція стверджує або декаданс, або матеріалізм.
Зараз як ніколи важливо кожному, хто відчуває в собі бажання жити краще і статок волі, щоб утілити це, звернутися до само-дослідження і самоосвіти. Коли людина здобуде цілісне світосприйняття, коли зрозуміє зло необхідним і навчиться жити з ним навіть у межах самого себе, з’явиться шанс на справжній прогрес людства, а не його бліду подобу в лиці нових ідеалістичних течій.
Трагедія – ось матеріал, що ще потребує психологічного дослідження і чуттєвого освоєння. Ми знаємо, що життя є трагедією, але ми не розуміємо його краси. Ми не відчуваємо того величезного чуттєвого послання, що несе нам трагедія як явище мислення. Трагедія – це погляд в очі Фатуму. Це усвідомлення минущості світу і тимчасовості навіть самого великого. Але така фатальність і народжує найглибшу сміливість, що дає буття Красі людського Духа.
«Так, я знаю, що помру, але я все одно вчиню так, як вважаю за потрібне, все одно буду відчувати і радіти буттю». Це слова трагічного героя. Є невеличка хитрість у цій безодні. Навіть у стані повного відчаю, коли втрачати вже нічого, залишається надія на щасливий кінець історії. Сам цей стан і ті слова вище вже є надією, навіть більше – упевненістю в щасливому кінці. Але це вже не happy end. Це не вульгарна перемога чи не менш вульгарна поразка («трагедія – це коли всі помирають у кінці»), це новий рівень усвідомлення життя, новий рівень чуттєвості… А отже – новий рівень культури. Бо така культура зазирнула в свою безодню і зрозуміла ціну кожного щастя і кожної величі. Це змушує бажати більше світла, більше високого почуття від кожної дії.
Цілісне сприйняття в багатому залежить від глибини розуміння трагедії. Цілісне сприйняття вже не бажає happy end, воно бажає створювати почуття у кожному русі, кожному досвіді. Воно розуміє щастя буття як такого, повного, кольорового, тому цінує кожну емоцію і тому не тратить їх попусту. А отже не топить життя у морі сліз чи морі фальшивих короткочасних квазі-задоволень.
Цілісне сприйняття робить існування – музикою, де цінний кожний дисонанс, кожний лад – і мажор, і мінор. Музична гармонія дарує нам радість чуття обох початків світу. Завдяки музичній гармонії наше сприйняття стає більш цілісним, і через те наші біль та смуток розрішаються в акордах 12-го етюду Скрябіна чи 14-ій сонаті Бетховена, або ж у безлічі композицій американських блюзменів. Кожна наша радість також знаходить утілення в світлих та легких композиціях. Що важливо, так це те, що ми не хочемо, щоб ця музика зникала після того, як вона виконає свою місію. Це не щось по-сучасному одноразове, це дерево, яке коренями уходить глибоко в архетипи загальнолюдської психології.
Трагічний світогляд у цьому сенсі є майже повним синонімом цілісного сприйняття. Людство надто довго тікало від самого себе, і втекти не змогло – сутність буття все одно наздогнала нас у лиці вад, що спричиняють помилки і злочини відносно одне одного і Природи. Для того, щоб вийти на дійсно новий якісний рівень, треба подивитися у вічі життю і почати пошук правди глибшої, аніж конформізм.
вівторок, 22 вересня 2009 р.
Приватне ніцшезнавство
Якщо мене спитати про мою любов до філософії Ніцше, то я радше промовчу. Певно, це буде дуже суб’єктивним, а де в чому ще й релігійним, але я віддаю перевагу відчуттю та практичному застосуванню позицій цієї філософії в двох формах. Перша – це філософія як-вона-є, друга – це власна інтерпретація її. Коли я зустрічаю в мережі сліди так званих „ніцшеанців”, я розумію, що:
а) філософію Ніцше інтерпретують суто матеріалістично, до того ж релігійно, що робить її аналогом атеїзму, який сам є догматичною системою того ж зразку, що і релігія;
б) спрямовують проти когось іншого, хоча в першу чергу вона звертається до самої людини, до внутрішнього, а не зовнішнього світу.
Відсутність самокритики та самопізнання (читай зухвалість і самовпевненість) роблять тих „ніцшеанців” звичайними марнославними зверхніми „нахабами”, про яких Ніцше і казав у своєму Заратустрі (порівняйте історичний розвиток християнства з позиціями Євангелій). Саме через це я не хочу виводити конкретну систему вартостей для суспільного, тобто зовнішнього вживання. Це означало б творити нову державу, а саме державу Ніцше називає „найхолоднішим з усіх холодних чудовиськ”. Тобто, перед тим, як будувати державу, треба побудувати самого себе. „Стати тим, ким ти є”, тобто – поглянути в вічі своїм чеснотам і хибам та зрозуміти, що з ними треба зробити, аби стати кращим.
Філософія Ніцше перша стверджує контекстуальне сприйняття дійсності, заперечує безумовність тих чи інших реакцій та вчинків. Тому в справі само-побудови треба навчитися відчувати й аналізувати контексти, в яких ти опиняєшся. Лише декілька цінностей можуть утворювати непорушний кістяк, фундамент, на якому будується поведінкова модель, все інше має бути таким собі інструментарієм, що використовується відповідно до умов, у яких ти опинився. Це складно. Складно прийняти вірне рішення, зрозуміти максимально позитивне розрішення ситуації, не потрапити в оману. Досвід є мечем, що рубить той вузол Гордія. І не завжди він ріже так, як треба. Для того, щоб зрозуміти політику дій часто доводиться пережити декілька болісних помилок. Питання совісті в цьому сенсі відповідає фройдівському „над-Я”, що є баченням ідеального себе. Коли ти вчиняєш нижче за цей ідеал, відчуваєш незадоволення, що в особливо емоційних людей проявляється психологічним болем. Але це не є справа категоричного імператива чи чогось на зразок того. Це, власне, вияв небайдужості до самого себе, до свого характеру. Ніцшевська проблема постає в цій справі, коли йдеться про витоки твого „над-Я”. Чи це твій власний досвід, чи це правила, що тобі нав’язало суспільство? В другому випадку цінність правил ніколи не буде виявлена, бо залишиться сліпим мораторієм, завісою, за яку людина буде прагнути зазирнути. Заборонений плід – солодкий, якщо не розумієш, що він отруйний. А з іншого боку, гомеопатія здатна лікувати людей саме отруйними в великих кількостях речовинами. Тому вартість теж має бути випробувана, досліджена, застосована до тих чи інших контекстів. Така анатомія – це теж породження ніцшевського прагнення до правди. А сенс правди полягає в тому, що тільки вона робить нас і наше суспільство життєздатним. І перш за все ця правда має бути сказаною відносно самого себе.
Професійні ж філософи знецінюють Ніцше через те, що не враховують духовність його творів. Духовність узагалі часто відкидається науково-філософськими позиціями. Прагнення до безособового споглядання речей приводить до того, що наукові методи перестають відповідати своєму предметові. Доходить до того, що не засоби мають відповідати меті, а мета – засобам. Так було з літературознавством, яке прагнули сполучити з математичними методами задля досягнення точності. Так відбувається з філософією при її тязі до систематизації й вилучення поглядів з контексту мислення автора. І при цьому вони завжди кажуть: „*** вважав, що...” Як сказав автор передмови до „Народження трагедії з духу музики” (вид. „Азбука”, СПб, 2005 р.) Б. Г. Соколов: „Писати про Ніцше важко... – ні, не те слово, - мучительно важко. Бо це потребує повної віддачі „енергетично”. Якщо немає повної віддачі, то краще взагалі не писати про Ніцше, краще відійти вбік... „Проти” ти або „за” Ніцше – яка різниця? Головне – не бути байдужим”.
Забери якісь „більші за розмірами” позиції цієї філософії, й викривиться вся картина. Ці позиції нерозривно пов’язані з кожними думками, що викладені в численних афоризмах філософа, навіть якщо вони епізодичні. У власній передмові до книги „Ранкова зоря” Ніцше радить читати книгу повільно та завершує його словами: „Навчіться же добренько читати!” Систематизація через висмикування окремих думок із контексту дорівнює неуважному читанню, бо тоді забувається про дух, який виражається в лінгвістичній та фабулярній складових книги. Якщо ж виражатися образно, то Ніцше протягом своїх книжок навчає нас плавати у холодній воді. Спочатку ми занурюємось у крижану купель, мороз пробирає нас до самої душі і залишає відчуття жахливої порожнечі, але обов’язково з’являється теплий голос, що підказує нам, як плавати в цій воді, як не потонути. При чому, це не готові відповіді, а скоріше накачування м’язів для власної творчості. З часом ми звикаємо до температури і навчаємося видобувати з безодні для себе тепло. Самі. Власними силами.
Коли ж роблять систематизацію, то не лишають нічого, крім крижаної води, а отже роблять цю подорож намальованою на пласкій дошці. Коли перетворюють Ніцше на релігію, то не лишають нічого, крім теплого голосу, що дорівнює „гласу божому” з його категоричними імперативами. Тобто вчаться шаблонам, а не засобам. Це стосується обох партій дослідників Ніцше.
Хто виграє? Виграє той, хто орієнтується на власний розум, а отже точить його, наче бойовий меч, оздоблює магічними рунами сумніву лезо логічних методів, уміє застосовувати логіку для випробовування самої логіки та тісно сполучає розумові дії з практичним досвідом. Той, хто вклоняється лише тоді, коли зрозуміє і випробує вартість будь-яких слів. У цьому сенсі найбільшим ніцшеанцем буде індивідуаліст, що не полишений здатності тверезо і глибоко досліджувати й оцінювати життя. Особливо, якщо з ним поряд поставити ту більшість так званих „ніцшеанців”.
Що стосується мого суто суб’єктивного сприйняття філософії, то для мене книги Ніцше – це джерело світла і глибокої духовної насолоди. Кожне слово Заратустри дихає життям, наближене до тебе, бо сам не раз переживав подібні духовні перепади, втрачав сили, але віднаходив шлях і продовжував похід. Це спокійна ріка зі світанкового Сонця, що діє, наче підбадьорюючий крик на спортивних змаганнях. Читати ці книги – це поринати у світ інтелектуальної пригоди, світ насичених, завжди нових кольорів, що невпинно рухаються в своїй життєдіяльності. Це мрія... мрія. що постійно здійснюється, бо ти сам утілюєш її в собі. Світ навколо поступово міняється, йде їй услід шлейфом, наче слід за пливучим човном.
Через те, що Ніцше сам художник, сприймати його теж треба – художньо, тобто – не бути байдужим, як було написано вище. Тільки тоді його слова перетворюються на двері до глибин життя, які можна пізнати...
а) філософію Ніцше інтерпретують суто матеріалістично, до того ж релігійно, що робить її аналогом атеїзму, який сам є догматичною системою того ж зразку, що і релігія;
б) спрямовують проти когось іншого, хоча в першу чергу вона звертається до самої людини, до внутрішнього, а не зовнішнього світу.
Відсутність самокритики та самопізнання (читай зухвалість і самовпевненість) роблять тих „ніцшеанців” звичайними марнославними зверхніми „нахабами”, про яких Ніцше і казав у своєму Заратустрі (порівняйте історичний розвиток християнства з позиціями Євангелій). Саме через це я не хочу виводити конкретну систему вартостей для суспільного, тобто зовнішнього вживання. Це означало б творити нову державу, а саме державу Ніцше називає „найхолоднішим з усіх холодних чудовиськ”. Тобто, перед тим, як будувати державу, треба побудувати самого себе. „Стати тим, ким ти є”, тобто – поглянути в вічі своїм чеснотам і хибам та зрозуміти, що з ними треба зробити, аби стати кращим.
Філософія Ніцше перша стверджує контекстуальне сприйняття дійсності, заперечує безумовність тих чи інших реакцій та вчинків. Тому в справі само-побудови треба навчитися відчувати й аналізувати контексти, в яких ти опиняєшся. Лише декілька цінностей можуть утворювати непорушний кістяк, фундамент, на якому будується поведінкова модель, все інше має бути таким собі інструментарієм, що використовується відповідно до умов, у яких ти опинився. Це складно. Складно прийняти вірне рішення, зрозуміти максимально позитивне розрішення ситуації, не потрапити в оману. Досвід є мечем, що рубить той вузол Гордія. І не завжди він ріже так, як треба. Для того, щоб зрозуміти політику дій часто доводиться пережити декілька болісних помилок. Питання совісті в цьому сенсі відповідає фройдівському „над-Я”, що є баченням ідеального себе. Коли ти вчиняєш нижче за цей ідеал, відчуваєш незадоволення, що в особливо емоційних людей проявляється психологічним болем. Але це не є справа категоричного імператива чи чогось на зразок того. Це, власне, вияв небайдужості до самого себе, до свого характеру. Ніцшевська проблема постає в цій справі, коли йдеться про витоки твого „над-Я”. Чи це твій власний досвід, чи це правила, що тобі нав’язало суспільство? В другому випадку цінність правил ніколи не буде виявлена, бо залишиться сліпим мораторієм, завісою, за яку людина буде прагнути зазирнути. Заборонений плід – солодкий, якщо не розумієш, що він отруйний. А з іншого боку, гомеопатія здатна лікувати людей саме отруйними в великих кількостях речовинами. Тому вартість теж має бути випробувана, досліджена, застосована до тих чи інших контекстів. Така анатомія – це теж породження ніцшевського прагнення до правди. А сенс правди полягає в тому, що тільки вона робить нас і наше суспільство життєздатним. І перш за все ця правда має бути сказаною відносно самого себе.
Професійні ж філософи знецінюють Ніцше через те, що не враховують духовність його творів. Духовність узагалі часто відкидається науково-філософськими позиціями. Прагнення до безособового споглядання речей приводить до того, що наукові методи перестають відповідати своєму предметові. Доходить до того, що не засоби мають відповідати меті, а мета – засобам. Так було з літературознавством, яке прагнули сполучити з математичними методами задля досягнення точності. Так відбувається з філософією при її тязі до систематизації й вилучення поглядів з контексту мислення автора. І при цьому вони завжди кажуть: „*** вважав, що...” Як сказав автор передмови до „Народження трагедії з духу музики” (вид. „Азбука”, СПб, 2005 р.) Б. Г. Соколов: „Писати про Ніцше важко... – ні, не те слово, - мучительно важко. Бо це потребує повної віддачі „енергетично”. Якщо немає повної віддачі, то краще взагалі не писати про Ніцше, краще відійти вбік... „Проти” ти або „за” Ніцше – яка різниця? Головне – не бути байдужим”.
Забери якісь „більші за розмірами” позиції цієї філософії, й викривиться вся картина. Ці позиції нерозривно пов’язані з кожними думками, що викладені в численних афоризмах філософа, навіть якщо вони епізодичні. У власній передмові до книги „Ранкова зоря” Ніцше радить читати книгу повільно та завершує його словами: „Навчіться же добренько читати!” Систематизація через висмикування окремих думок із контексту дорівнює неуважному читанню, бо тоді забувається про дух, який виражається в лінгвістичній та фабулярній складових книги. Якщо ж виражатися образно, то Ніцше протягом своїх книжок навчає нас плавати у холодній воді. Спочатку ми занурюємось у крижану купель, мороз пробирає нас до самої душі і залишає відчуття жахливої порожнечі, але обов’язково з’являється теплий голос, що підказує нам, як плавати в цій воді, як не потонути. При чому, це не готові відповіді, а скоріше накачування м’язів для власної творчості. З часом ми звикаємо до температури і навчаємося видобувати з безодні для себе тепло. Самі. Власними силами.
Коли ж роблять систематизацію, то не лишають нічого, крім крижаної води, а отже роблять цю подорож намальованою на пласкій дошці. Коли перетворюють Ніцше на релігію, то не лишають нічого, крім теплого голосу, що дорівнює „гласу божому” з його категоричними імперативами. Тобто вчаться шаблонам, а не засобам. Це стосується обох партій дослідників Ніцше.
Хто виграє? Виграє той, хто орієнтується на власний розум, а отже точить його, наче бойовий меч, оздоблює магічними рунами сумніву лезо логічних методів, уміє застосовувати логіку для випробовування самої логіки та тісно сполучає розумові дії з практичним досвідом. Той, хто вклоняється лише тоді, коли зрозуміє і випробує вартість будь-яких слів. У цьому сенсі найбільшим ніцшеанцем буде індивідуаліст, що не полишений здатності тверезо і глибоко досліджувати й оцінювати життя. Особливо, якщо з ним поряд поставити ту більшість так званих „ніцшеанців”.
Що стосується мого суто суб’єктивного сприйняття філософії, то для мене книги Ніцше – це джерело світла і глибокої духовної насолоди. Кожне слово Заратустри дихає життям, наближене до тебе, бо сам не раз переживав подібні духовні перепади, втрачав сили, але віднаходив шлях і продовжував похід. Це спокійна ріка зі світанкового Сонця, що діє, наче підбадьорюючий крик на спортивних змаганнях. Читати ці книги – це поринати у світ інтелектуальної пригоди, світ насичених, завжди нових кольорів, що невпинно рухаються в своїй життєдіяльності. Це мрія... мрія. що постійно здійснюється, бо ти сам утілюєш її в собі. Світ навколо поступово міняється, йде їй услід шлейфом, наче слід за пливучим човном.
Через те, що Ніцше сам художник, сприймати його теж треба – художньо, тобто – не бути байдужим, як було написано вище. Тільки тоді його слова перетворюються на двері до глибин життя, які можна пізнати...
Підписатися на:
Дописи (Atom)