ТРОХИ ПРО СЕНС ПОШУКІВ ПРАВДИ

Все змінюється... все дивовижно змінюється. Так, саме дивовижно, адже наскільки не схоже те, що є, з тим, що було. Змінюються парадигми, ідеологеми. А разом з ними постійно змінюється людський світ.

Спочатку нам казали, що аристократи – погані. Потім відбувається їх повна реабілітація. Мовляв, вони хороші... А як же бунти? Голодні бунти, ситі бунти... Чому і навіщо взагалі були ті бунти? В такі моменти життя мислиться, що ми жахливо не знаємо ані світу, ані самих себе. Людські прагнення викривлюють дійсність, утворюючи щось нове. За таких умов поняття „правда” взагалі стає настільки індивідуальним, що не має право на загальне існування. Хоча б тому, що це вже не має ніякого сенсу. Але правди шукають. Слово „істина” всім нав’язло на зубах. Це слово спрофановане масовим ужитком, так само, як і „самовдосконалення”, „духовність”, „аристократизм духу”, „самопізнання”, „пізнання” та інші здавалося б високі й прекрасні слова.

Правдою, певно, є те, що „вилазить”, що не можливо викривити прагненнями. В разі нашої недавньої історії це є – неспроможність пролетаріату до державотворення, брехливість комуністичної партії, утопія комуністичного ідеалу. В разі сьогодення це – відсутність по-справжньому українських політиків, неспроможність релігії забезпечити розвиток духовності... Колись „націоналіст” був „фашистом”, а тепер це дещо зовсім інше. Отже, правда – це щось таке сильне, що не піддається викривленню. Але ж понад 70 років для когось правдою була саме брехня... Значить, справа зовсім не в правді, а в контекстах. Вони і задають критерії правди.

У світі настільки багато всього, що часу людського життя не вистачає, щоби пізнати все. А якщо згадати, що кількість „усього” з кожною хвилиною збільшується, то пізнання взагалі втрачає кінцеву мету – знати все. Об’єктивної зупинки немає, її визначає лише індивідуальний рівень. Але й не пізнавати не можна, бо тоді ми продовжимо так само жахливо не розуміти світ і себе, борсатися в брехні та ілюзіях. Продовжимо жити в очікуванні життя.

І чим більше ми пізнаємо, тим менш можливим стає якийсь загальний для всіх ідеал буття. Це неможливо навіть у межах однієї країни, однієї спільноти, однієї сім’ї. Люди розпадаються на мільйони особистих шляхів, особистих історій. Є багато речей, що роблять їх схожими, але жодної, що робила б їх однаковими. Це стосується як психіки, так і тіла, духовного та матеріального. Зробити співіснування індивідуумів повністю гармонічним неможливо. І чи треба? Розмаїття – закон Природи. Тому чи варто йти проти єства? Чи не буде це черговим „підкоренням природи”, результати котрих ми вже відчули на власній шкурі?

Правда знову опиняється посередині, хоча люди безкінечно женуться за крайнощами. Спільнота можлива за умови спільної мети, спільного сенсу. Навіть при наявності таких, усередині ці спільноти будуть диференційованими. Але ця диференційованість буде притлумлена необхідністю гармонізації зусиль задля досягнення мети кожним з тієї спільноти. Так бере початок тема „хорового начала”, що також може називатися началом „оркестровим”.

Отже...
Оркестр – це спільнота.
Він складається з:
- мети;
- диригента – як втілення усвідомлення мети;
- солістів – як силового центру прагнення здійснення мети;
- музикантів – як скупчення сил для завершення гармонії.

Вищою формою оркестру можна назвати джаз-бенд. Це той рівень, коли необхідність сполучення сил для досягнення мети остаточно усвідомлена. Тоді диригент фактично стає непотрібним. Але такий рід оркестру не може осягнути всього спектру прагнень. Адже грати він зможе лише джаз. Наскільки б він не був довершений і складний, але класика залишається класикою. І для класики потрібен диригент.

Для того, щоб оркестрова спільнота могла існувати, потрібно пізнання себе і світу в усьому розмаїтті. Чим більше ми зможемо зрозуміти людей, тим краще ми зможемо поєднати свої зусилля для досягнення мрії, поки закон різності не розлучить нас. Доки всім знову не захочеться піти... доки не захочеться самоти.

В цьому сенсі культура – це лише прагнення до гармонізації, такий собі набір варіантів того, що правильно, а що – ні. Вона не здатна досягти ідеалу, й вона сама в собі не єдина. Саме її життя полягає в різноманітності течій думки, мистецьких цілей та засобів, світоглядів, урешті-решт. І люди завжди будуть лише біля правди, але не в ній самій. Рівень життя буде відповідати ступеню наближення до неї. Ніколи не буває всього для всіх і однозначно. Тому не варто казати про те, чи були добрими аристократи чи пролетарі. Варто казати про те, до чого прагнули оркестри. Так буде точніше. Так можна буде стати на сходинку ближче до індивідуалізації історії, що дозволить нам краще зрозуміти минулі епохи, а отже – себе. Так ми будемо пізнавати не тільки факти, але й ті механізми, що їх народжують, - контексти. Це можна назвати пошуком і віднаходженням „надправди”.

Світ змінюється, але це все той самий світ, це все ті ж „ми”. А пізнання – це засіб до відчуття життя в цьому світі. Життя у житті.