середу, 5 серпня 2009 р.

Міфи демократії

Досить розмовляти про „свободу”, „рівність” та „єдність”! Розуміння цих понять, напевно, одна з найбільших помилок суспільства.
Не одна година спілкування інтелектуалів проходить у безплідних суперечках на тему „що таке свобода і з чим її їдять”. Демократія оперує цим поняттям: „свобода слова”, „свобода особистості”, - і на цьому щедрому ґрунті ростуть подвійні стандарти моралі, етики та юриспруденції. „В тебе є свобода слова, але ти не повинен казати те, те і те”. До того ж, що саме ти не повинен казати – визначає хтось десь. Висновок із дискусій з цього приводу виноситься до Конституції, де це звучить як „поважати свободу іншої людини”. Тобто, свобода одного закінчується там, де починається свобода іншого.
Але це вже питання не свободи, а поваги до особистості.
Поняття „рівність” потребує розуміння, до кого чи чого прирівнюється людина. Найяскравіший приклад протиріччя в цьому понятті: чи рівний гопник з вулиці академіку філософії? Де факто відповідь зрозуміла – ні, не рівний. Але демократичне де юре залишає це питання і цю відповідь поза своїми межами. Воно передає його рішення до рук етики та філософських суджень, на які закон або взагалі не звертає уваги, або мало. І тоді поняття рівність вирощує такі речі, як безпідставна зверхність, нахабність, неповага тощо.
Адже „я вільний, бо маю свободу, а ти мені не указ, бо всі рівні”. Рівняння відбувається за нижчою ланкою, а не за вищою.
Отже питання свободи насправді є питання поваги до особистості, а питання рівності є питанням людської гідності.
Найкращій вихід для суспільства, де кожний бажає затвердити себе, це виведення точного визначення для поняття „особистий простір” і повага до нього. Щасливим є той, хто має місце для себе і своїх життєвих уподобань у філософських та політичних поглядах, зовнішності, мистецтві тощо. Це місце і є, власне, свобода. Така свобода – це необхідний порожній простір, де розміщується внутрішній світ людини. Де він існує? У віртуальному просторі суспільства, де розташовані мораль, етика, філософія, естетика. Тобто все те, що відноситься до ментального (духовного) і має об’єктивний вплив на наше життя.
Гріхом повинні вважатися неповага або зазіхання на особистість і на її простір. Тоді ніхто не зможе нав’язувати себе іншому. Тоді кожен буде почувати себе вільним від безпідставного впливу з боку іншого. Обмеженість дій – як не дивно – задасть почуття свободи для кожного, а не для аморфних „всіх”. Захист особистого простору стає пріоритетним у справі суперечок.
Ще один міф – це так звана „єдність”. Приклад дії „єдності” ми маємо у колективізмі. Такий лад повинен був би кожному надати почуття хазяїна життя і всього, що його наповнює, а значить – відповідального. Але практика показала, що більшість віддає перевагу скиданню відповідальності на когось: або на владу, або на начальство. Всі хочуть користуватися, але мало хто бажає створювати. Так відбувається доти, поки відповідальність за себе не кладеться на плечі самої особи. Тоді вже ніхто не повинен ділитися з ним благами „бо все загальне”. Він сам має створювати собі це благо. Що саме дивне, так це та ж сама зворотна дія, що й у принципі „свободи”! Коли кожен відповідає за себе, люди починають прагнути до контакту, до поєднання зусиль у створенні блага. І це природно, бо тоді кожний а) зацікавлений (вмотивований), б) відчуває результат своєї праці.
Після жовтневої революції 1917 року „рівність” та „братерство” показали свої справжні обличчя. Були знищені не тільки „вороги народу”, а всі, хто був занадто розумний, занадто сильний – тобто ті, хто був надто небезпечний для тих, хто оперував цими поняттями. Для тих, хто стояв за завісою театру. Саме тоді ланка рівності перемістилася до „низів” – малоосвічених і малорозвинених особисто людей. Їх поведінка стала критерієм оцінки всіх, хто мав у чомусь перевагу перед ними.
Так гопника (пияку, грубіяна, неробу) зрівняли з академіком (музикантом, ветераном праці, художником, письменником, майстром своєї справи). Людська гідність, досягнення особистості у власному розвитку та своїй справі не мають значення. Тому привілеї або владу може отримати будь-хто, якщо він достатньо хитрий та пронирливий. Гопник може спокійно стати посадовцем, нероба може отримувати зарплатню в три-чотири рази більшу за платню працівника-розрядника. Всі рівні, але рівнішими залишаються ті, хто за об’єктивною оцінкою мав би бути у колі еліти.
Отже, ще раз затвердимо істину, яку диктує практична дійсність – ЛЮДИ НЕ РІВНІ! І суспільство кожного разу постає перед питанням „кого, за що і як оцінювати?” Суть його полягає у віднаходженні критеріїв розподілення благ і влади між громадянами. Якщо при монархії діяв принцип: що народжується від кращого саме є кращим, то тепер якість людини та вчинків повинна оцінюватися контекстуально і безпосередньо. Якщо люди будуть керуватися принципами здоров’я, розвитку і взаємоповаги за гідністю та чеснотами, то суспільство вже не зможе дозволити собі бездарних владарів та деструктивні устрої: охлократію, владу сліпої сили, тоталітаризм, абсолютизм.
Єдина рівність, яка може бути між людьми, так це „теоретична” – кожний має можливість стати кращим в чомусь.
Звісно, це не вичерпний перелік тез для нового „кодексу честі”. Це є виклад ідеї про зміну суспільних пріоритетів на ті, що значно більше відповідають дійсності. Адже тези, на які спираються сучасні закони (як затверджує Конституція, вони спираються на мораль та етику) є застарілі, негнучкі ідеали, які слугують тільки тим шахраям, що вміють ними користуватися. Мораль не повинна бути статичною, це суперечить динамічній природі суспільства та світу в цілому. Стереотипи заважають прогресу і стимулюють регрес.
Важливо пам’ятати, що вже зараз ми маємо достатньо розвинуту систему суспільства. Було би безглуздим починати якусь нову революцію, руйнувати все, аби побудувати нове. Як показує історія, після такої руйнації навряд чи можливо побудувати щось дійсно нове, всі зусилля витрачаються на те, щоб досягти хоча б того рівня, який був до руїни. Тобто руйнація дорівнює регресу.
Кожен з нас повинен зрозуміти важливість і ефективність такого явища, як – реформа. Реформа – це теж є зміна, і якщо і варто за щось боротися, так це за реформи, а не за руйнацію країни. Реформи дозволяють уникнути регресу та втрати досвіду минулого. Суспільство має змогу використовувати все найкраще, що вже віднайдено раніше, але внести до нього необхідні зміни або поправки.
І будь-які реформи починаються зі свідомості.
Ідеальна держава – це не та структура, що забезпечує ідеальний порядок (принаймні тому, що це фізично не можливо), а та структура, що може достатньо гнучко реагувати на зміни ментальності, хід еволюції біогеоценозу, що панує на території, де державі довелося розташуватися.

Немає коментарів:

Дописати коментар