І. ДЕЩО ПРО МУЗИКУТи ніколи не зможеш описати музику великих класиків до кінця. Можна легко вхопити основну лінію, головну рису сюжету, але відтінки, тонкі почуття кожного етюду завжди залишатимуться новими. При кожному новому прослуховуванні. Тембр голосу твоєї душі постійно змінюється, а класика для кожного разу знаходить свій резонанс із тобою. Якщо ти в мінорі, вона добудує до твоєї ноти акорд, якщо в мажорі – розцвітить його всіма кольорами веселки. Напругу виразять дисонанси, рішення зафіксується у переході до консонансу. Вся твоя ніжність, весь твій гнів, фантазії, почуття гармонії з природою – все є в музиці.
Скрябін – дивак! Майже божевільний. Але його майже божевілля оплачене безмежжям його таланту. Він дитя Срібного віку російської культури з усіма його ідеями порятунку світу за допомогою мистецтва, неомесіанством, фантазмами і пошуком істини. Хтось сказав, що його музикою були „отруєні так, як Європа була отруєна музикою Вагнера”. Ризикну сказати, що деякі речі, що вбивають одних – надають сили іншим.
Які слова могли б охарактеризувати музику Скрябіна в цілому? Це безмежна сила і тонкість почуттів. Не зважаючи на те, що він майже математично вираховував структури своїх гармоній, кожного разу в звуках його нот чутно почуття у його русі, прогресі, постійній зміні. Це може бути лірика, можуть бути напружені патетичні етюди, але це рухливе, тремтяче почуття поєднує їх усі. Не просто жива, а наджива музика.
Художність його мелодій досить зрозуміла, але настільки багата, що одразу і не зрозумієш, які саме почуття вона в тобі народжує. Тремтять всі нерви, потрібен час і додаткові „музичні сеанси”, щоб розібратися в тому, що є в цій музиці, які саме образи.
Ще одна важлива риса, яка втілилася в симфоніях Скрябіна – це містика. Симфонії „Прометей. Поема вогню” та „Екстаз” – це звернення до темних і ваблячих глибин стихій, на яких будується життя. Вогонь Скрябіна – це почуття первинної стихії, небезпечної, загадкової, одночасно життєво необхідної і палючої, вбивчої. Полум’я живе і самостійне, наче божество. Свавільне, наче жіноча пристрасть, сильне, як рука героя. Прометею треба навчитися брати його в руки перед тим, як заволодіти, довго спостерігати за його язиками, що лижуть матерію, спрямовують її до небес, до зірок. І тільки коли він сам стане, як вогонь, він зможе битися з ним і перемогти, схопити його і понести своєму творінню – людям. Маленьким та слабким людям також треба спочатку навчитися бути з полум’ям. Живильна енергія розтікається по їх єству, і у фіналі вони зливаються з Прометеєм у єдиному радісному та екстатичному пориві. Все заливає світло, і падає завіса.
Прометей в цьому випадку вже не просто титан, що несе вогонь, а саме прагнення до величі духу, титанічне прагнення. Це той потенціал в кожному з нас, що прагне до кінетичного втілення. Ми поступово підходимо до життя, обережно торкаємося його гострих боків, вчимося танцювати з ним щось на зразок танго-вальсу. І якщо нам вистачає сил та терпіння, то в результаті ми здобуваємо те, до чого прагнули – море палаючого щастя, захоплення глибокого настільки, що воно охоплює все тіло від маківки до кінчиків пальців ніг.
Екстаз також не схожий на щось однозначно приємне та світле. Дионісіський екстаз завжди балансував на межі творення (родючої сили Природи) і вбивства, руйнації (хижацтва та надлишку внутрішньої енергії). Тому це також темна і неоднозначна стихія. Вона вирує і танцює, заплющує очі й змушує кричати. Гримаси людини в екстазі дуже схожі на гримаси болю. Якщо біль свідчить про життя, то екстаз – також. Знову відчувається дивина медалі при двох боках. Темрява – це просто зворотній бік світла. Сама людина, як і все живе, поєднує в собі гармонію та порушення гармонії. Тому екстаз – це гра, це містерія творення світів. Це симфонія космічних сил, що стикаються, вирують і постійно стверджують нове буття. Життя – це процес, це балансування на межі мороку порожнечі та палючого світла енергії, що стикається з нею.
В симфонії це втілено як постійних рух від тонкого, внутрішнього, суто індивідуального до масштабності всесвітнього, загального, космічного. І апофеоз стає завершенням, довершенням всіх цих стихій, цього виру творення. Він розливається на межі нервів фінальним, сліпучим акордом. Весь твір був спрямований до нього, але він жодного разу не гарантував його появу, обов’язковість саме такого кінця. В цьому і є розпал скрябінського драматизму (я б навіть сказав – трагізму), у непередбачуваності, рухливості всієї музичної конструкції, відсутності статичної звички до щасливого або нещасливого фіналу.
Етюди та прелюди Скрябіна – це дивовижні маленькі картини. В них і пейзажі, і емоційні ландшафти (“emotional landscapes” – Bjork), і маленькі фотографії, де можна побачити ріки та дерева, дощ та сніг, безкінечні відтінки сонячного світла... і тонку посмішку, ніяковіння перших нот любовного почуття, погляд у небеса, захоплення і порив до високої, космічної думки. Етюди Скрябіна – наче величезний набір фарб, що розцвічують життя собою. Ти слухаєш їх, а простір навколо набуває нового, не знаного раніше сенсу, тонких вібрацій, що або ніжно резонують у спокійному потоці акордів та тонких мелодійних мережив, або підхоплюють тебе на тривожні хвилі й закручують у вихорі до суворих, осяяних грізним сонцем хмар. В цьому пульсі весь Скрябін – поєднання мегаломанії та героїзму в його характері, екстаз життя на межі болю і ніжність, здатність до лагідного кохання. Він дійсно, як полум’я, то пече, то зігріває. І ти ніколи не будеш упевненим – як саме його звук подіє на тебе в кожний новий момент.
Соната № 1 у фа-мінорі, оп.6 – це битва. Написана в зв’язку з особистим протистоянням хворобі та першим розчаруванням життя, вона втілює почуття тяжких роздумів, гострих голок сумнівів, урочисте сподівання. Це нервові рухи героя по кімнаті, шалене море його душі, де особистість шукає хоча б щось тверде, що могло повернути їй рівновагу, врятувати її від смертельного виру відчаю. Він підходить до вікна, дивиться на хижий і скажений світ, повертається в сутінки кімнати, але знову бажає дивитись назовні, дивитися сміливо і впевнено. Закінчується все похоронним маршем, але у завершенні важких і скорботних акордів, що пульсують в такт замираючому серцю, чутно якесь миттєве, майже непомітне просвітлення, маленька надія на нове народження, що наслідує смерть старої форми твоєї особистості. Напевно, це цілком логічне завершення першої битви, такої собі ініціації молодої людини в світі постійного протиборства порожнечі та творчої енергії особистості. Акуна Матата. Або муки переродження. Ти втрачаєш дитячу лялечку, але набуваєш доросле тіло, що, наче метелик, розправляє крила – кольорові, сильні...
Соната № 2 в соль-мінорі, оп.19 (Соната-фантазія) звертаються до таких глибоких і різнобарвних течій людської душі, що здається, наче всередині тебе підіймається така тепла хвиля виблискуюча грайливими променями невидимого внутрішнього сонця... а може, ця хвиля, це тонке, але сильне переживання – і є сонце? Твоє внутрішнє сяйво...
У другій частині – Престо – хвиля розбурхується, вирує в танці хвилюючої, тремтячої веселки. Каскади фантастичних кольорів сплітаються в повітряні гірлянди рухливого світла, і розчиняються в глибинах твого глибинного єства, залишаючи слід, схожий на миттєвий спогад після дивовижного сну. Все ніби доторк до образу образів, центру всіх твоїх фантазій, що створюються бажаннями високих насолод...
Сказати про всі твори Скрябіна означає написати книгу. Книгу віршів. В ній епос буде перетікати в лірику, лірика – в драматургію, а все разом буде осяяне світлом геніального звуку. Не намагайтеся напружувати мозок, щоб чути, навпаки – відкрийте його, розслабте, і музика потече крізь вуха життєдайним потоком, первинною енергією. Вона засіб і вона мета. Вона двері та ключ, ріка та берег, небесне і земне. Вона – нить, що зшиває собою дуальність світу, повертає нас до глибин процесу життя...
ІІ. ЕПОХА
Оцінки музики Скрябіна суперечливі. Так було в його сучасності, так, напевно, залишається справа і зараз. Він завоював повагу та визнання класика, але чи знайшла його музика свою нішу у загальному історичному процесі не як минуле, а як те, що не старіє? Утаємничені в красу Срібного віку і загального культурного ренесансу початку ХХ ст. постійно звертаються до неї, але чи застосовують вони цей спадок сьогодні? Ідеї літераторів і музикантів романтичні і піднесені, але не позбавлені раціональних зерен.
В одній думці діячі Срібного віку були стовідсотково правими – мистецтво дійсно здатне змінити світ на краще. Зараз, коли людство впритул почало вивчати комунікації, співвідношення інформаційних просторів та дійсності, ми можемо точно сказати, що мистецтво має вплив на свідомість людини та суспільства в цілому. Воно створює семіотичну (тобто символічну) модель комунікацій. Телебачення (фільми, серіали, концерти), шоу-бізнес – будують свідомість глядача. Хоча це далеко не найкращі впливові чинники, але коріння в них уходить у мистецтво, вони доводять, що такий спосіб спілкування дає свої плоди.
За допомогою мистецтва та освіти людина набирає благородства. Так, цей стан душі, цей набір внутрішніх установ, який називають „внутрішньою культурою” не є привілеєм походження, він може бути придбаний кожним, хто має для цього достатньо розумових здібностей, і навіть менше. Згадайте приписку Фрідріха Ніцше до книги „Так казав Заратустра” – „Книга для всіх і ні для кого”. Це означає, що звернутися до цього джерела думок і зрозуміти його може кожний, воно існує незалежно, саме по собі, як будь яке водяне джерело, але завжди несе у собі життя. Мистецтво та освіта розвивають здатність до аналізу, критичного мислення, прогнозування – тобто дає можливість розбудовувати власне життя. Це означає, що не можна ставитися до мистецтва тільки як до розваги або до сфери, що не стосується практичного боку життя.
Музика Скрябіна збагачує. Вона вчить одночасно емоційності та силі духу. Тісно пов’язана з власним духовним пошуком композитора і його подоланням перешкод (хвороба правиці, що могла позбавити музики назавжди, прикрі враження і розчарування життя), творчість насичена темою духовного вибуху, битви за право на життя і самоствердження.
„Великий і могутній той, хто відчув відчай, але переміг його!” – А. Скрябін
Містичний початок скрябінського мистецтва – це глибока повага до життя та до місця людини в ньому. Це здатність відчувати світ чимось більшим, аніж безликою сукупністю фізичних процесів. Це містика пізнання, коли пошук початку речей дарує почуття всієї внутрішньої палітри будь-якого явища. Одночасно це поклик піднятися над самим собою, вираження бажання досягнути справжньої величі духу. Також це оспівує здатність людини до творчості, до творення дійсного світу у вольовому акті.
Виконавчий талант в класиці дуже важливий для розуміння музики. Кожний виконавець залишає відбиток власної особистості на творі. Пройшло багато часу з пори, коли Скрябін жив і творив, коли ще свіжою була пам’ять про нього та ті образи, що він вкладав у свої твори.
Чи хтось ще пам’ятає ту глибину, що повинна відкриватися за кожним його звуком? Чи не стерся образ, залишивши лиш обіцянку картин, наче древня антична фреска? Світ безжально викривив усі неприйнятні для нього ідеї, вкрав у них силу та міць (небезпечність та свавілля). „Підстриг” їх під себе.
Тепер, коли ми чуємо виконання Скрябіна новітніми музикантами, не вистачає вогню і нервовості в їх виконанні. Звуки божественно чисті, записані на прекрасному устаткуванні, але твоя уява вже просить сильніших емоцій, добудовує все, чого не вистачає виконанню. Набагато краще чутно грім внутрішніх штормів з-під пальців Володимира Софроницького, Святослава Ріхтера. Вони ближчі до Скрябіна хронологічно та емоційно, вони не намагаються „прилизати” його звук, його бурхливі думки. Ці піаністи самі зливаються з автором у екстатичному почутті музики. Виконання Piers Lane набагато м’якше, виваженіше, більш академічне. Всього він просто не здатний відняти у музики, бо її характер закладений в самій партитурі, але все таки виконання Piers трохи скрадає надлишок душі. Просто приємно слухати чистий, не заплямований вадами запису звук, але...
Дехто бажає вважати Скрябіна містиком, дехто – просто талановитим музикантом, але істина, як завжди, має свій власний баланс. Не можна відривати музику від метафізичного світогляду її автора, цей аспект є дуже важливим у створенні звуку, він, фактично, задає йому образність, центральну ідею творчості, навколо якої вона будується. Але не можна й забувати про глибоку індивідуальність композитора у своїх поглядах, яку неможливо вмістити в будь-які рамки релігій або філософських течій. Такі люди, як він не наслідують істини та канони, а створюють їх.
Можливо пізніше, коли наші нащадки осягнуть життя Землі історично та геологічно, вони оцінять вклад кожного митця в розвиток людства і світу. І тоді, з висоти прожитих століть вони скажуть, що мистецтво дійсно змінило світ, пронесло його через темні епохи і зробило сильнішим, кращим.
Немає коментарів:
Дописати коментар