субота, 8 серпня 2009 р.

Міфотворчість

Міф - це квінтесенція визначеного чуттєвого аспекту етнічної культури. Він може бути вираженням світогляду, фіксацією важливого досвіду, втіленням прагнень надсвідомого (пріоритети того, що саме виконує функцію важливого визначаються локально), але наратив завжди стосується глибинної форми людського буття - почуттів у різних їх формах.

Міф корелює реальність за допомогою створюваних або відтворюваних у ньому вартісних систем. Фактично, сучасна літературна діяльність - це аналог міфотворення. Незважаючи на те, що сюжети одразу розуміються видуманими, умовними, поведінкові моделі з наративів так само переносяться у життя, якби ці сюжети були документальними. Створений автором світ у власному балансі точності (логічності), емоційності, психологізму та художньої умовності створює і фокусує імперативний імпульс, що запускає ланцюг реакції в абонента. Письменник - творець дійсності, він безпосередньо працює з середовищем людських думок і почуттів, а отже міфотворення це мало не його обов'язок.

"Функція дзеркала" для митця не є вирішальною, адже констатація проблеми не є її рішенням. Отже реалізм не може будувати реальність (хоча чистого реалізму в художній літературі таки не існує, це привілей хронік та документації). Для того, щоб твір мав успіх відносно своєї кінцевої мети, він повинен мати в собі оцінку, визначення поганого і доброго, правильного й хибного, корисного та шкідливого. Окрім цього, він повинен бути всередині загального культурного контексту. Відокремлення сюжетів від сучасних їм дискурсів чревате обмеженням сприйняття абонента ілюзією відсутності альтернатив і завдання йому однобічної моделі поведінки. Це, звісно, міняє реальність, але не в кращий бік - бо руйнує власну психологію суспільства. Втрачається зв'язок з культурою - обмежується бачення дійсності. Це консервує людину в рамках якоїсь субкультури, фактично, наліплює ярлик вже не на його зовнішність, а на його мислення. До речі, цей аспект змушує у творах не тільки ставити, але й аналізувати конфлікти, глибоко промальовувати образи героїв, їх мотивацію. Однозначність правих і винуватих - ознака примітивності мислення або ж належності до масової літератури, про яку мова піде нижче.

Культура сама по собі є балансом між індивідуальним і суспільним, це те, що виводиться у співпраці цих двох половин одного цілого - форми людського співіснування. Отже, працюючи з культурою, митець працює зі свідомістю індивідуума в контексті його суспільного життя, а отже - творить суспільство, або його підрозділи. До руйнації національної культури (чутливості) як наступної форми людської індивідуальності (у ланцюзі я - народ - цивілізація - людство) прагне глобалізація. Це удар ззовні. Спочатку підміняється національна тожсамість, а згодом руйнується й особистість. Тому, як це не дивно, збереження національної культури для індивідуума є сходинкою до збереження свого власного "я". Тут треба зазначити, що підходяща національна культура в наш час є справою власного вибору особистості. Глобалізація шкідлива тим, що взагалі не лишає навіть можливості обрати собі країну за духом, бо всі етнічні "стереотипи поведінки" (Л. Гумільов) підміняються одним загальним - глобальним. Вірніше, тієї країни, що керує процесом. Так було у справі російського комуністичного "інтернаціоналізму", що насправді був звичайним російським націоналізмом. Про це можна знайти у студіях О. Забужко та М. Бердяєва.

Отже, якщо автор прагне до збереження якогось індивідуального типу, то в своєму міфотворенні йому так чи інакше варто озиратися на те суспільство, у якому він мешкає не тільки як на "натовп" або "юрбу", але середовище, в якому людині доводиться розвиватися, тобто як на біологічне явище. В іншому випадку виростає "маса", що прагне лише вульгарного задоволення, навіть якщо воно коштує їм життя, а світу - його цілісності. Така маса перемагає еліту за рахунок кількості, а тоді вже саме існування письменника опиняється під загрозою. Як показав досвід комуністичного буття, він або стає рабом маси, або емігрує, або є розстріляним. В масовому суспільстві же царює тип стверджувальної літератури, що діє на користь підтримки маси у стані маси, та зберігає владу за народженою масою елітою (у сенсі кінцевої мети/потреби, а не рівня освіти, етикету чи на кшталт того). Для масової літератури характерний чіткий підрозділ на позитивні й негативні сторони, поверхневий, схематичний пропис героїв та ситуацій, прямота сюжетної лінії. Така література не ставить питань і не змушує мислити, вона ставить відповіді й позбавляє думок. Масова література - це сучасні серіали про військових та мелодрами, не кажучи вже про нав'язлі на зубах, але й досі актуальні - романи Дар'ї Донцової, жіночі романи. Ще до цього можна додати більшість публіцистичних та художніх матеріалів жовтої преси.

Важливою умовою "гідного" літературного твору, окрім володіння мовою та стилем, є тонке відчуття дійсності, відкриті спостережливі очі митця, здатність оцінювати значення вчинків і подій не тільки відносно сеї хвилини, але й у перспективі, збалансованість чуттєвості й розуму. Все починається з цього "тонкого почуття", яке народжує т. зв. "високі прагнення", "заповітні мрії", а також конструює ідеали, які або руйнуються з часом, або перетворюються на життєве кредо. З нього ж народжується і творчість як спосіб життєдіяльності, в незалежності від царини. Сконструювати міф може тільки така людина, бо тільки вона і здатна "докопатися" до такої речі, як "аспекти чуттєвості культури", тобто побачити психологічну картину суспільства та індивідуума, визначити її структуру й керувати її мінливістю в руслі культурних закономірностей і власного бачення гармонії.

Немає коментарів:

Дописати коментар